Джозеф Планкет перебув майже два місяці в Німеччині, живучи зі скромністю, яку можна було порівняти зі скромністю самого Роджера Кейсмента, до 20 Липня, коли вирушив до швейцарського кордону, маючи намір повернутися в Ірландію через Італію й Іспанію. Молодий поет не звернув уваги на мізерну кількість бійців, яку набрала Ірландська бригада. У кінцевому підсумку, він не виявив найменшої симпатії до цього військового утворення. Чому ж так?
— Щоб піти служити в Бригаду, полонені мусять зламати присягу вірності, яку вони дали британському війську, — сказав він Роджерові. — Я був завжди проти того, щоб наші люди вербувалися у військо окупантів. Але після того як вони це зробили, присягу, дану перед Богом, не можна зламати без того, щоб не згрішити й не втратити честь.
Отець Кротті почув цю розмову й промовчав. Він наслідував поведінку сфінкса протягом усього вечора, поки троє перебували разом, слухаючи поета, який сам-один підтримував розмову. Потім домініканець сказав Кейсментові:
— Цей молодик, безперечно, перебуває поза межами світу нормальних людей. І в тому, що стосується його розуму, й у силі відданості своїй справі. Його християнство — це віра тих християн, які помирали в римських цирках, пожерті хижаками. Але він також належить до хрестоносців, які відвоювали Єрусалим, повбивавши всіх нечестивих юдеїв та мусульман, які їм зустрілися, включно з жінками й дітьми. Те саме палке натхнення, те саме звеличення крові й війни. Признаюся тобі, Роджере, що хоч саме ці люди творять історію, вони вселяють мені більше страху, ніж захвату.
У ті дні Роджер і Джозеф часто розмовляли про можливість того, що повстання вибухне в той час, коли німецьке військо не нападе на Англію й навіть не обстріляє порти, які Королівський військово-морський флот утримує на території Ірландії. Планкет вважав, що навіть у цьому випадку не слід відмовлятися від планів повстання: європейська війна створила нагоду, яку не можна знехтувати. Роджер був переконаний, що таке повстання буде самогубством. Попри свій героїзм і свою рішучість, революціонери будуть роздушені великою збройною потугою імперії. Вона скористається з цієї нагоди, щоб провести нещадну чистку. Визволення Ірландії відсунеться ще на півсотні років.
— Чи повинен я так розуміти вас, що коли вибухне революція, не підтримана втручанням із боку Німеччини, то ви не будете з нами, сер Роджер?
— Звичайно, я буду з вами. Але знаючи, що йдеться про марну жертву.
Молодий Планкет подивився йому у вічі тривалим поглядом, і Роджерові здалося, що в тому погляді він помітив почуття жалю.
— Дозвольте мені говорити з вами відверто, сер Роджер, — промурмотів він нарешті з виглядом людини, якій відома незаперечна істина. — Мені здається, ви дечого не зрозуміли. Ідеться не про те, щоб перемогти. Звичайно ж, ми програємо цю битву. Ідеться про те, щоб вона тривала якнайдовше. Щоб ми змогли чинити опір кілька днів, кілька тижнів. І померти так достойно, щоб наша смерть і наша кров підсилили патріотизм ірландців, поки він не перетвориться на незламну силу. Ідеться про те, щоб на кожного з нас, хто помре, народилася сотня революціонерів. Хіба не так перемагало християнство?
Він не знав, що йому відповісти. Ті тижні, які залишилися до від'їзду Планкета, були для Роджера надзвичайно напруженими. Він продовжував своє клопотання, щоб Німеччина відпустила на волю тих ірландських полонених, які заслуговують на це, з огляду на своє здоров’я, свій вік, свій інтелектуальний і професійний рівень і свою поведінку. Ця його діяльність справила в Ірландії добре враження. Німецькі власті не йшли йому назустріч, але зрештою стали поступатися. Вони складали списки, сперечалися про кількість. Зрештою найвище військове командування погодилося відпустити на волю сотню професіоналів, учителів, студентів і комерсантів, що мали добрі характеристики. Це коштувало Роджерові багатьох годин і днів дискусій, застосування гнучкої тактики, що геть виснажувало його. З другого боку, стривожений думкою, що «Добровольці», згідно з тезою Пірса й Планкета, можуть підняти повстання раніше, аніж Німеччина вирішить напасти на Велику Британію, він тиснув на Канцелярію та Адміралтейство, щоб вони дали йому відповідь на прохання надати п’ятдесят тисяч рушниць. Вони давали йому ухильні відповіді. Аж поки одного дня на засіданні міністерства закордонних справ граф Бліхер промовив слова, що зіпсували йому настрій: