— Він був такий добрий оратор, що приголомшив мене, — сказав отець Кейрі. — З його вини я став тим, ким я є тепер. Більше ніколи я не бачив його й нічого про нього не чув. Але мені назавжди запам’яталися його голос, його палкий ентузіазм, його риторика, його довга борода. І його ім’я: отець Алойсус.
Коли знову відчинилися двері камери і йому принесли звичайну скромну вечерю — бульйон, салат і хліб, — Роджер зрозумів, що вони проговорили кілька годин. Вечір згасав, і починалася ніч, хоч кілька сонячних променів ще проникали крізь ґрати високого вікна. Він відмовився від вечері й залишився сам-один із пляшкою води.
І тоді йому пригадалося, як в одну зі своїх перших експедицій до Африки, в перший рік свого перебування на Чорному континенті, він переночував кілька ночей у невеличкому селі, в якому жило плем’я, чию назву він забув (можливо, банґві?). З допомогою перекладача він поговорив із кількома тамтешніми жителями. Так він довідався, що старі люди громади, коли відчували, що скоро помруть, зав’язували свої вбогі речі в невеличкий вузол і непомітно, ні з ким не прощаючись, намагаючись нікому не потрапляти на очі, ішли в джунглі. Знаходили спокійне місце, невеличкий пляж на березі озера або річки, затінок під розлогим деревом, майданчик на скелястому пагорбі. Там лягали й чекали смерті, не турбуючи нікого. Мудрий і гарний спосіб розлучитися з цим світом.
Отці Кейрі й Мак-Керрол хотіли залишитися з ним на ніч, але Роджер на це не погодився. Він запевнив їх, що почувається добре, спокійніше, аніж протягом трьох останніх місяців. Він хотів залишитися сам-один і відпочити. Це була правда. Ченці, побачивши, який тихомирний спокій його опанував, погодилися піти.
Коли вони вийшли з камери, Роджер довго дивився на одяг, принесений шерифом. З якоїсь дивної причини він був переконаний, що той принесе йому одяг, у якому його взяли в полон того сумного світанку 21 квітня біля круглої фортеці кельтів, що називається форт Мак-Кенна, вимуруваної з напівоблупленого каміння, покритої сухим листям, папороттю та вологою й оточеної деревами, в яких співали пташки. Відтоді минуло лише три місяці, але вони здавалися йому століттями. Що сталося з одягом, у якому він тоді був? Певно, здадуть до архіву, як і його справу? Одяг, який випрасував йому містер Стейсі і в якому він помре через кілька годин, купив йому адвокат Ґейвен Дафі, щоб він міг з’явитися в презентабельному вигляді перед Трибуналом, який його судив. Щоб не пом’яти його, він постелив його під маленьким матрацом ліжка. І ліг, думаючи, що його чекає тривала ніч безсоння.
На свій превеликий подив, через кілька хвилин він заснув. І, певно, проспав багато годин, бо коли розплющив очі, стрепенувшись від несподіванки, то хоч у камері було поночі, він помітив через заґратований квадрат вікна, що вже почало розвиднятися. Він пригадав, що йому снилася мати. У неї було засмучене обличчя, й він, малий хлопчик, утішав її, кажучи: «Не сумуй, скоро ми знову побачимося». Він почувався спокійним, без страху, бажаючи, щоб усе закінчилося якомога скоріше.
Незабаром по тому або, мабуть, незабаром, бо він не знав, скільки часу минуло, двері відчинилися і з порожньої пройми шериф — обличчя в нього було стомлене, а очі червоні, так ніби він їх жодного разу не склепив — сказав:
— Якщо хочете помитися, то це треба зробити тепер.
Роджер ствердно кивнув головою. Коли вони йшли до ванної по широкому коридору з почорнілими кам’яними стінами, містер Стейсі запитав у нього, чи зміг він бодай трохи відпочити. Коли Роджер сказав йому, що проспав кілька годин, шериф промурмотів: «Я радий за вас». Містер Стейсі розповів йому, що перед брамою в’язниці протягом усієї ночі ходили з розп’яттями, транспарантами проти смертної кари та з молитвами багато людей, серед них було й кілька священиків і пасторів. Роджер почував себе дуже дивно, так ніби це був уже не він, ніби його замінив хтось інший. Він довгий час стояв під струменями холодної води. Ретельно намилився, а потім витер тіло обома долонями. Коли повернувся до камери, то там уже знову були отець Кейрі й отець Мак-Керрол. Вони сказали йому, що кількість людей, які зібралися перед брамою Пентонвілської в’язниці, молячись та вимахуючи транспарантами, значно зросла з минулого вечора. Багато з них були парафіянами, яких привів сюди отець Едвард Мурно, з церкви Святої Трійці, яку відвідували ірландські родини кварталу. Але був там також гурт людей, які вітали страту «зрадника». Щодо Роджера, то ці новини залишили його байдужим. Ченці чекали за дверима камери, поки він одягнеться. Він був приголомшений тим, наскільки він схуд. Одяг і черевики теліпалися на ньому.