Супроводжуваний двома священиками, а також шерифом і озброєним охоронцем, він пішов до каплиці Пентонвілської в’язниці. Він її раніше не бачив. Вона здавалася маленькою й темною, але було щось затишне й мирне в цьому обгородженому місці під овальним дахом. Отець Кейрі відслужив месу, а отець Мак-Керрол йому прислуговував. Роджер спостерігав церемонію, зворушений, але не знав, чи з огляду на обставини, чи тому, що готувався причаститися уперше й востаннє у своєму житті. «Це буде моїм першим причастям і моїм соборуванням», — подумав він. Причастившись, він хотів щось сказати отцям Кейрі та Мак-Керролу, але не знайшов слів і промовчав, намагаючись молитися.
Коли повернувся до камери, то побачив біля ліжка залишений йому сніданок, але їсти не став. Запитав, котра година, й цього разу йому сказали: восьма година сорок хвилин ранку. «Мені залишилося жити двадцять хвилин», — подумав він. Майже відразу до камери увійшли губернатор в’язниці разом із шерифом і кілька людей у цивільному одязі, один із них був, безперечно, лікарем, який констатує його смерть, якийсь чиновник Корони і кат зі своїм юним помічником. Містер Елліс, чоловік низький і кремезний, був також одягнений у чорне, як і інші, але мав засукані рукави піджака, щоб було зручніше працювати. Він приніс мотузку, яку обмотав навколо руки біля ліктя. Своїм інтелігентним, але хрипким голосом він попросив Роджера, щоб той склав руки за спиною, бо він має зв'язати їх. Коли він їх скручував, то поставив запитання, яке здалося абсурдним: «Я не зробив вам боляче?» Роджер заперечливо похитав головою.
Отець Кейрі й отець Мак-Керрол стали голосно читати літанії. Вони читали їх, поки проводжали його, кожен зі свого боку, досить довгим шляхом через різні сектори в’язниці, яких він не знав: по сходах, по коридорах, потім вивели в невеличке патіо, де нікого не було. Роджер майже не помічав ті місця, які залишалися позаду. Він молився й відповідав на літанії й був задоволений, що його кроки тверді й що в нього не вихопилося жодне ридання й не скотилася жодна сльоза. Іноді він заплющував очі й просив Бога помилувати його, але обличчя, яке він бачив у своїй уяві, було обличчям Анни Джефсон.
Нарешті вони вийшли на відкрите місце, залите сонячним світлом. Там чекав їх рій озброєних охоронців. Вони оточували дерев’яну споруду квадратної форми з вісьмома чи десятьма сходинками. Губернатор зачитав кілька фраз, — то був, безперечно, вирок, — на які Роджер не звернув уваги. Потім запитав у нього, чи хоче він щось сказати. Він заперечливо похитав головою, але крізь зуби промурмотів: «Ірландія». Він обернувся до священиків, і обидва його обняли. Падре Кейрі поблагословив його.
Тоді до нього наблизився містер Елліс і попросив його нахилитися, щоб він міг зав’язати йому очі, бо Роджер був надто високий для нього. Він нахилився, й, поки кат накладав йому на очі пов’язку, яка занурила його в темряву, йому здалося, що пальці містера Елліса тепер були не такими твердими, не такими впевненими в собі, як тоді, коли він зв’язував цому руки. Кат узяв його за лікоть і повів угору по сходинках, до платформи, повільно, щоб він не спіткнувся.
Він чув якісь рухи, молитви священиків, а потім голос містера Елліса, який пошепки попросив, щоб він опустив голову й трохи нахилився, please, sir. Він виконав його прохання й відчув, що той накинув йому на шию зашморг. І тоді востаннє почув шепіт містера Елліса: «Якщо ви стримаєте дихання, це відбудеться швидше, сер». Він зробив так, як той йому порадив.
ЕПІЛОГ
В. Б. Їтс
Історія Роджера Кейсмента вимальовується, згасає й відроджується після його смерті, як ті вогні феєрверка, що, після того як вибухають у нічній темряві дощем гуркітливих іскор, гаснуть, замовкають, а через кілька миттєвостей відроджуються під симфонію сурм, яка заповнює небо спалахами пожеж.
Згідно зі словами лікаря, що був присутній при страті, доктора Персі Мендера, остання відбулася «без жодних перешкод», і смерть злочинця була моментальною. Перш ніж дати дозвіл на похорон, лікар, виконуючи наказ британської влади, яка хотіла здобути наукове підтвердження «порочних нахилів» страченого, заходився, надівши з цією метою пластикові рукавички, обстежувати його задній прохід і початок товстої кишки. Він переконався в тому, що анус був явно збільшений без потреби вимірювати його діаметр, те саме можна було сказати й про нижню частину товстої кишки «там, куди я міг дотягтися пальцями своєї руки». Лікар зробив висновок, що це обстеження підтвердило статеву практику порочного характеру, якій, схоже, віддавався страчений.