«Як сміє цей шмаркач називати мене „чоловіком Божим“? — подумав Роджер. — Це свідчить про його невихованість, адже я принаймні вдвічі старший за нього».
— Уривки з тих щоденників тепер ходять по всіх усюдах, — додав помічник адвоката спокійнішим голосом, хоч усе ще тоном огиди, тепер уже не дивлячись на нього. — В Адміралтействі помічник міністра капітан корабля Реджиналд Гол власною персоною передав копії десяткам газетярів. Вони розійшлися по всьому Лондону. Їх читають у парламенті, в палаті лордів, у клубах лібералів і консерваторів, у редакціях газет, у церквах. Ні про що інше в місті тепер не говорять.
Роджер не сказав нічого. Він стояв нерухомий. Його знову опанувало дивне відчуття, яке він переживав багато разів протягом останніх місяців від того сірого й дощового ранку у квітні 1916 року, коли його, закоцюблого від холоду, заарештували в руїнах форту Мак-Кенна на півдні Ірландії. Він був не він, це говорили про когось іншого, то був інший, із ким відбувалися всі ті події.
— Я знаю, що ваше приватне життя мене не стосується, не стосується воно й містера Ґейвена Дафі, не стосується нікого, — провадив молодий помічник адвоката, силкуючись придушити гнів, який наповнював його голос. — Але тут ідеться про ситуацію суто професійного характеру. Містер Ґейвен Дафі хоче, щоб ви усвідомили, наскільки вона серйозна. І щоб я вас попередив і остеріг. Прохання про помилування може зазнати непоправної шкоди. Сьогодні вранці деякі газети вже висловили проти нього протест, вони пишуть про зраду, посилаючись на зміст ваших щоденників. Публічна опінія, прихильна до вашого прохання, може змінити погляд. Хоч це, власне, тільки припущення. Містер Ґейвен Дафі триматиме вас у курсі подій. Ви хочете передати йому якесь послання?
Ув’язнений відповів заперечливо майже непомітним рухом голови. Потім круто обернувся обличчям до виходу з кімнати побачень. Шериф своїм мордатим обличчям подав якийсь знак охоронцеві. Той відімкнув важкий замок, і двері відчинилися. Повернення до камери здалося йому нескінченним. Долаючи довгий коридор зі стінами, вимуруваними з червоних цеглин, він мав таке відчуття, ніби в будь-яку мить спіткнеться, впаде ницьма на вологі плити й уже не підійметься. Підійшовши до металевих дверей камери, пригадав: у той день, коли його перевели до Пентонвілської в’язниці, шериф сказав йому, що всі злочинці, які сиділи в цій камері, всі без винятку, закінчили своє життя на шибениці.
— Можна мені сьогодні помитися? — запитав він, перш ніж увійти.
Гладкий тюремник заперечливо похитав головою, дивлячись на нього з тією самою огидою, яку Роджер помітив у погляді помічника адвоката.
— Ви не зможете помитися до самого дня страти, — сказав шериф, смакуючи кожне слово. — А в той день лише в тому випадку, коли це буде вашим останнім бажанням. Інші, замість помитися, воліють добре попоїсти. Це поганий вибір для містера Елліса, бо в такому разі, коли вони відчувають на шиї мотузку, то випорожнюються. І залишають місце страти вимазані лайном із голови до п’ят. Містер Елліс — це кат, якщо ви не знаєте.
Коли відчув, як двері зачинилися в нього за спиною, то впав обличчям догори на вузькі нари. Заплющив очі. Було б приємно почути, як вода бризкає йому на шкіру й робить її голубою від холоду. У Пентонвілській в’язниці засуджені, за винятком засуджених до смертної кари, могли митися з милом один раз на тиждень під струменем холодної води. Й умови проживання в камерах були досить прийнятними. Натомість він із тремтінням пригадував бруд у Брикстонській в’язниці з її безліччю вошей та бліх, які кишіли в матраці на нарах і покривали укусами його спину, ноги та руки. Він намагався думати про це, проте знову й знову в його пам’яті виникало перекривлене обличчя та наповнений ненавистю голос рудого помічника адвоката, одягненого, як світський чепурун, що його метр Ґейвен Дафі послав до нього замість прийти самому й принести йому погані вісті.
II
Про своє народження, 1 вересня 1864 року в Дойл-Котеджі, Лосон Терес, на передмісті Сендікоув у Дубліні, він не пам’ятав нічого, чому не слід дивуватися. Бо хоч він завжди знав, що прийшов на світ у столиці Ірландії, проте твердо собі затямив те, в чому завжди переконував його батько, капітан Роджер Кейсмент, який прослужив вісім років із відзнакою у третьому полку легких драгунів в Індії: його справжня колиска — це графство Антрим, у самому серці Ольстеру, протестантської і пробританської Ірландії, де історія родоводу Кейсментів розпочалася з вісімнадцятого сторіччя.