Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.
Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.
У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.
1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.
День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.
— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.
Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.
— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.
За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».
У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.