«Схоже, я втрачаю глузд, моя люба Джі, — писав він своїй кузині зі станції в Бонґанданґа того дня, коли вирішив зробити напівоберт і повернутися в Леопольдвіль. — Сьогодні я надумав повернутися в Бому. Згідно з моїми попередніми планами я мав подорожувати по Верхньому Конго ще протягом двох тижнів. Але, правду кажучи, я вже зібрав матеріалу більше, аніж треба, аби показати у своєму звіті, що там відбувається. Боюся, коли я почну докопуватися, до яких крайнощів може дійти зло й ницість людських створінь, то в мене не стане снаги навіть написати свій звіт. Я перебуваю на межі божевілля. Нормальна людина не може бути зануреною протягом стількох місяців у це пекло, не втративши здорового глузду, не ставши жертвою психічного розладу. Іноді вночі я прокидаюся й дослухаюся до того, що відбувається у мене всередині. Щось розпадається в моєму мозку. Я живу в стані безперервної тривоги. Якщо я й далі штовхатимуся серед того, що тут відбувається, то й сам почну шмагати людей канчуком, відрубувати руки й убивати конголезців від сніданку до вечері без того, щоб це пробуджувало в мені найменші докори сумління або відбирало в мене апетит. Бо щось подібне відбувається з європейцями в цій приреченій країні».
Щоправда, в цьому довжелезному листі йшлося не стільки про Конго, скільки про Ірландію. «Можливо, моя люба Джі, мої наступні слова здадуться тобі новим симптомом божевілля, але ця подорож у глиб Конго допомогла мені відкрити мою власну країну. Зрозуміти її становище, її долю, її реальність. У цих джунглях я не тільки зустрівся зі справжнім обличчям Леопольда Другого. Я там зустрівся також зі своїм справжнім „я“: невиправним ірландцем. Коли ми знову побачимося, Джі, тебе чекає великий сюрприз. Тобі доведеться докласти чимало зусиль, щоб упізнати свого брата в перших Роджера. Я маю таке враження, що не тільки змінив шкуру, як змінюють її певні змії, а й змінив свою психіку й навіть душу».
То була правда. Протягом усіх тих днів, які забрала в «Генрі Ріда» подорож униз по річці Конго до Леопольдвіля-Кіншаси, де він надійно пришвартувався 15 грудня 1903 року, консул не обмінявся майже жодним словом зі своєю командою. Залишався зачиненим у своїй вузькій каюті або, якщо дозволяла погода, лежав у гамаку на кормі з вірним Джоном, який згортався в клубочок біля його ніг, спокійний і уважний, так ніби важка атмосфера, в яку провалювалася його душа, заражала й собаку.
Лише думки про країну свого дитинства та юності, за якою протягом тієї подорожі його огорнула глибока туга, витісняли йому з голови картини конголезького жаху, що вперто намагалися зруйнувати його морально й порушити його психічну рівновагу. Він пригадував свої перші роки в Дубліні, коли перебував під ласкавою опікою матері, свої роки навчання в коледжі в Баллімені і свої відвідини замку, по якому блукав привид Ґалґорма, свої прогулянки із сестрою Ніною по північній долині в провінції Антрим (долині з такими м'якими обрисами, якщо порівнювати її з африканськими) і ту радість, яку приносили йому екскурсії до вершин, що оточували долину Ґленшеск, його улюблену серед дев’ятьох ґленів графства, тих вершин, над якими пролітали вітри, що іноді приносили із собою орлів із великими розпростертими крильми, чий гребінь стримів угору, кидаючи виклик небу.
Чи ж не була Ірландія також колонією, як і Конго? Хоч він протягом багатьох років і не визнавав цієї істини, яку його батько і стільки ірландців родом з Ольстеру відкидали зі сліпим обуренням. Чому те, що погано для Конго, має бути добрим для Ірландії? Хіба англійці не вторглися в Ейре? Не приєднали її до імперії силоміць, не питаючи згоди в захопленого народу, як не питалися бельгійці згоди в конголезців? З плином часу це насильство згладилося, але Ірландія й далі була колонією, чия суверенна незалежність зникла, розчавлена сильнішим сусідом. Це реальність, яку багато ірландців не хочуть бачити. Що сказав би його батько, якби почув, що він говорить подібні речі? Ухопився б за маленький батіг? А його мати? Чи обурилася б Анна Джефсон, якби довідалася, що в самотині Конго її син навернувся якщо не до націоналістичної діяльності, то принаймні до націоналістичних думок? У ті самотні вечори, оточений брунатними водами річки Конго, на яких плавало листя, гілля та стовбури дерев, Роджер Кейсмент ухвалив рішення: як тільки він повернеться до Європи, то почне збирати добру колекцію книг, присвячених історії та культурі Ейре, що їх він знав так погано.