Выбрать главу

— У вас уже не буде часу, щоб когось убити, — сказав шериф. — Богу дякувати.

Вони підійшли до дверей кімнати для побачень. Шериф залишився зовні, біля охоронця. Лише візити капеланів були приватними, під час будь-яких інших у кімнаті побачень завжди був присутній або шериф, або охоронець, або обидва. Роджер зрадів, коли побачив стрункий силует священика. Отець Кейрі підійшов до нього й потис йому руку.

— Ви зробили запит, і я вже маю відповідь, — повідомив він йому, всміхаючись. — Ваш спогад був точним. Вас і справді хрестили дитиною в парафії Рил, у Велсі. Вас записано до книги реєстрацій. На хрестинах були присутні ваша мати і дві ваші тітки з материнського боку. Ви не маєте потреби знову вступати до католицької церкви. Ви завжди перебували в ній.

Роджер Кейсмент ствердно кивнув головою. Отже, давній спогад, який супроводжував усе його життя, був правдивим. Мати охрестила його потай від батька під час однієї із своїх подорожей до Вел су. Він зрадів, що ця таємна подія встановлює особливі взаємини між ним і Анною Джефсон. І зрадів ще й тому, що в такий спосіб почувався більше у згоді із самим собою, зі своєю матір’ю, з Ірландією. Так ніби це його наближення до католицької релігії було природним наслідком усього того, що він робив і намагався робити в ці останні роки, включно з його помилками та невдачами.

— Я читаю Томаса де Кемпіса, падре Кейрі, — сказав він. — Досі мені було дуже важко зосередитися на читанні. Але в останні дні мені це вдається. Я читаю протягом кількох годин у день. «Наслідування Христа» — чудова книжка.

— Коли я навчався в семінарії, ми багато читали Томаса де Кемпіса, — погодився з ним священик. — «Наслідування Христа» — найбільше.

— Я почуваюся набагато спокійнішим, коли мені щастить заглибитися в ці сторінки, — сказав Роджер. — Так ніби я відокремлююся від цього світу й переходжу в інший, без жодних труднощів проникаю в суто духовну реальність. Падре Кротті мав слушність, коли рекомендував мені цього автора там, у Німеччині. Хоч я навіть уявити собі не можу, за яких обставин я міг би натрапити на його улюбленого Томаса де Кемпіса.

Перед їхньою зустріччю в кімнаті побачень поставили невеличку лавку. Вони сіли. Їхні коліна доторкалися. Отець Кейрі прослужив понад двадцять років капеланом у лондонських в’язницях і провів в останню дорогу багатьох засуджених на смерть. Постійне контактування з в’язнями не зробило його характер жорстким. Він був розсудливим і уважним, і Роджер Кейсмент відчув до нього симпатію з першої їхньої зустрічі. Він ніколи не чув із його уст нічого такого, що могло б завдати йому болю. Навпаки, коли він хотів поставити йому якесь запитання або поговорити з ним, його делікатність була надзвичайною. Поруч із ним Роджер завжди почував себе добре. Падре Кейрі був високий, кощавий, майже схожий на скелет, із дуже білою шкірою й гострою сивою борідкою, яка покривала частину його підборіддя. Він мав завжди вологі очі, так ніби щойно плакав, навіть у ті хвилини, коли сміявся.

— Як там поживає отець Кротті? — запитав він. — Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

— Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, — погодився Роджер. — Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915–1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.

— Він не знав, що таке занепад духу, — сказав Роджер. — Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.

Отець Кейрі усміхнувся.

— Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, — докинув Роджер. — Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, — він доторкнувся до своїх грудей. — Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.