Падре Кейрі запитав у нього, чи не хотів би він послати комусь листа, чи не міг би він принести йому щось під час свого наступного візиту, через два дні.
— Усе, чого я хочу, то це знову побачити вас, падре. Ви собі не уявляєте, яка для мене радість розмовляти з вами й слухати вас.
Вони розлучилися, потиснувши один одному руку. У довгому й вогкому коридорі Роджер сказав шерифові — він сам не помітив, як у нього вихопилися ці слова:
— Я дуже вам співчуваю, що ви втратили сина. У мене дітей не було. Я думаю, що немає в житті більшого горя.
У шерифа щось зашаруділо в горлі, проте він не відповів. У своїй камері Роджер упав на ліжко й узяв у руки «Наслідування Христа». Проте не міг зосередитися на читанні. Літери стрибали в нього перед очима, а в голові спалахували спогади, утворюючи якусь безумну круговерть. Образ Анни Джефсон з’являвся кілька разів.
Як би склалося його життя, якби його мати, замість померти такою молодою, жила б і далі, поки він не досяг би підліткового віку, не став дорослим чоловіком? У такому разі він, либонь, не подався б у свою африканську авантюру. Залишився б в Ірландії або в Ліверпулі, зробив би кар’єру чиновника й жив достойним, нікому не відомим і зручним життям із дружиною та дітьми. Він усміхнувся: ні, такий спосіб життя йому не підходив. Те, яке він прожив, з усіма його напастями, було набагато кращим. Він побачив світ, його обрії неймовірно розширилися, він став розуміти краще життя, людську реальність, характер колоніалізму, трагедію стількох народів, що стали жертвою цього відхилення в історії людства.
Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.
Чи були виправдані жертви, які йому довелося принести протягом двадцяти африканських років, семи років життя в Південній Америці, року з лишком у серці амазонської сельви, півтора року самотності, хвороб і розчарувань у Німеччині? Ніколи для нього не були важливими гроші, але хіба не абсурд, що після того як він стільки працював протягом усього свого життя, він тепер бідний як церковна миша? Коли він востаннє підбивав свій банківський рахунок, на ньому залишалося десять фунтів стерлінгів. Він ніколи не вмів заощаджувати гроші. Усі свої прибутки витрачав на інших — на своїх трьох братів, на гуманітарні асоціації, такі, як Асоціація реформ у Конго, й на націоналістичні ірландські інституції, як, наприклад, школа Святого Енди та Ґельська ліга, яким він протягом тривалого часу віддавав усю свою платню. Щоб мати змогу витрачати гроші на ці справи, він намагався жити дуже скромно, оселяючись, наприклад, у найдешевших пансіонах, які були не на рівні його рангу (про це йому мали звичай нагадувати колеги з Форін-Офісу). Ніхто не згадає про його пожертви, дари, його допомогу тепер, коли він зазнав краху. У пам’яті людей залишиться лише його кінцева поразка.
Але не це було найгірше. На нього знову падало прокляття, з яким йому доводилося боротися все життя. Виродження, розбещеність, порок, людські нечистоти. Ось що хотів накинути йому англійський уряд. Не ті хвороби, якими він заразився в суворому кліматі Африки, не жовтуху й болотяну пропасницю, які підірвали його організм, не артрит, не операції на геморої, не проблеми в задньому проході, від яких він стільки настраждався і яких так соромився, коли йому довелося оперувати свищ у прямій кишці в 1893 році. «Вам треба було прийти раніше, тепер вам доведеться терпіти біль місяців три-чотири після операції. Тепер це дуже складна проблема». «Я живу в Африці, докторе, в Бомі, такому місці, де мій лікар є невиправним алкоголіком, чиї руки тремтять від білої гарячки. Невже я міг дозволити, щоб мене оперував доктор Салаберт, чия медична освіта нижча за науку чаклуна з племені баконґо?» Він страждав від цього майже протягом усього свого життя. Лише кілька місяців тому в німецькому таборі для військовополонених у Лімбурзі він мав кровотечу, на яку наклав шви військовий лікар, похмурий і брутальний. Коли він вирішив узяти на себе відповідальність і розслідувати жорстокості, які чинили добувачі каучуку в Амазонії, він був уже дуже хворою людиною. Він знав, що ці зусилля заберуть у нього місяці й можуть тільки ускладнити проблему, а проте наважився їх докласти, сподіваючись, що зробить послугу правосуддю. Ця його діяльність також не залишиться в пам’яті людей, якщо його стратять.