Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.
Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.
Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.
Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.
III
Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу[1], яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.