Протягом тих вісімнадцяти місяців, які він прожив у Німеччині, він часто запитував себе, чи він не припустився помилки. Ні, навпаки, факти підтвердили всі його тези, а надто коли німецький уряд опублікував декларацію — більшу її частину написав він, — в якій висловив свою підтримку ідеї ірландської суверенності й своє бажання допомогти ірландцям відвоювати свою незалежність, якої їх позбавила Британська імперія. Але згодом під час своїх тривалих очікувань на вулиці Унтер-ден-Лін-ден у приймальнях високих представників німецької влади, після невиконаних обіцянок, своїх хвороб, своїх невдач з організацією Ірландської бригади він почав сумніватися.
Він відчув, як лунко калатає його серце, як було щоразу, коли він згадував ті морозні дні з бурями та сніговими хуртовинами, коли нарешті після стількох зусиль він спромігся звернутися до двох тисяч двохсот ірландських військовополонених у таборі Лімбурґ. Він обережно їм пояснив, виголосивши перед ними промову, яку повторював у своїй свідомості протягом місяців, що не йдеться про перехід до ворожого табору, йдеться зовсім про інше. Ірландська бригада не стане складовою частиною німецької армії. Вона буде незалежним військовим формуванням зі своїми власними офіцерами й воюватиме за незалежність Ірландії проти свого колонізатора і гнобителя, «поруч, але не в складі» збройних сил Німеччини. Йому було дуже боляче усвідомлювати, і ця рана не переставала пригнічувати йому дух, що з двох тисяч двохсот полонених лише п’ятдесят із лишком записалися до Бригади. Його пропозицію зустріли з ворожістю, лунали крики й шепіт, у яких він чітко вирізняв слова «зрадник», «запроданець», «тарган», багато військовополонених відверто виявляли йому свою зневагу, а коли втретє він намагався звернутися до них, то почали плюватися й мало не накинулися на нього. (Він лише намагався заговорити до них, бо щойно він промовив кілька перших фраз, як його слова заглушили прокляття й свист.) А яке приниження довелося йому витерпіти, коли його врятували від можливого побиття або й лінчування німецькі солдати з його ескорту, що майже винесли його звідти.
Він став жертвою наївних ілюзій, подумавши, що ірландські військовополонені запишуться в цю бригаду, оснащену, обмундировану — хоч уніформу для неї опрацював сам Роджер Кейсмент, — нагодовану й навчену німецьким військом, проти якого вони щойно билися, яке труїло їх газом у бельгійських окопах, яке вбило, покалічило й поранило стількох їхніх товаришів і яке тепер утримувало їх за колючим дротом. Він мав би ліпше зрозуміти ситуацію, бути гнучкішим, згадати про те, що вистраждали й що втратили ці ірландські військовополонені, й не ображатися на них. Але те брутальне зіткнення з реальністю, якого він не сподівався, було надто жорстоким для Роджера Кейсмента. Воно відбилося в усьому його тілі, водночас поранивши його дух, бо майже відразу в нього почалася лихоманка, яка не раз укладала його в ліжко на тривалий час, майже відбираючи в нього будь-яку надію на одужання.
Протягом тих місяців турботлива відданість та приязнь капітана Роберта Монтейта були для нього тим бальзамом, без якого він, либонь, не зміг би вижити. Здавалося, труднощі й розчарування, що зустрічали їх повсюди, зовсім не справляли на нього враження — принаймні видимого, — й у своїй переконаності, що Ірландська бригада, задумана Роджером Кейсментом, зрештою перетвориться на реальність і збере під свої знамена більшість ірландських військовополонених, капітан Монтейт із ентузіазмом віддавався тренуванню півсотні добровольців, яким німецький уряд подарував невеличкий полігон у Цоссені, поблизу від Берліна. І йому навіть пощастило завербувати ще певну кількість людей. Усі вони були в одностроях Бригади, які придумав Роджер, зокрема й сам капітан Монтейт. Вони жили у військових наметах, здійснювали марші, маневри та навчалися стріляти з гвинтівки й пістолета холостими кулями. Дисципліна була сувора, і, крім військових навчань та спортивних вправ, Монтейт наполіг, щоб Роджер Кейсмент щодня розповідав солдатам Бригади про історію Ірландії, її культуру, її незвичайність та перспективи, які відкриються перед їхньою батьківщиною, коли вона здобуде незалежність.