Кейсмент пригадував, що лише одного разу він не зійшовся поглядами з капітаном Монтейтом, це було якось надвечір у військовому таборі Цоссен, після того як Кейсмент промовляв до солдатів Ірландської бригади. Вони випили по філіжанці чаю у винному погребі, коли Роджер із якоїсь причини, про яку він не пам’ятав, згадав про Ейвінда Адлера Кристенсена. Обличчя капітана скривилося в гримасу огиди.
— Я бачу, ви не зберегли доброго спогаду про Кристенсена, — жартівливо промовив Роджер. — Ви сердиті на нього за те, що він перевіз вас із Нью-Йорка до Кристианії «зайцем»?
Монтейт не усміхнувся. Його обличчя залишалося дуже серйозним.
— Ні, сер, — процідив він крізь зуби. — Не за те.
— А за що ж тоді?
Монтейт завагався, схоже, він почував себе ніяково.
— Бо я ніколи не сумнівався в тому, що цей норвежець був шпигуном британської розвідки.
Роджер пригадав, що ця фраза справила тоді на нього ефект удару кулаком під дих.
— Ви маєте якийсь доказ, що він ним був?
— Ніякого, сер. Це чисте передчуття.
Кейсмент висварив його й наказав йому, щоб він більше не висловлював таких припущень, не маючи доказів. Капітан пробелькотів слова пробачення. Тепер Роджер віддав би все на світі, щоб побачити Монтейта бодай на мить і попросити в нього пробачення за те, що він колись його висварив. «Ви мали цілковиту слушність, мій любий друже. Ваша інтуїція була нехибною. Ейвінд виявився чимось гіршим, аніж шпигун. Він справжній демон. А я був безпорадним і наївним придурком, коли повірив у нього».
Ейвінд був ще однією з великих помилок на цьому останньому етапі його життя. Кожен, хто не був би «великою дитиною», як одного разу назвали його Аліса Стопфорд Ґрін і Герберт Ворд, відчув би щось підозріле в тій манері, з якою це втілення Люцифера увійшло в його життя. Тільки не Роджер. Він вірив у випадкову зустріч, у чари випадку.
Це сталося в липні 1914 року, того самого дня, коли Роджер прибув до Нью-Йорка, щоб популяризувати ірландських «Добровольців» між ірландськими спільнотами Сполучених Штатів, знайти в них підтримку та зброю й зустрітися з націоналістичними лідерами північноамериканської філії ІРБ, що існувала під назвою «Клан на Ґаел», ветеранами національної боротьби Джоном Дівоєм і Джозефом Мак-Карриті. Він вийшов прогулятися по Манхеттену, втікаючи з вологої й гарячої кімнати готелю, напеченої нью-йоркським літом, коли йому зустрівся юнак, рудий і стрункий, наче бог вікінгів, чия врода, чари та невимушеність негайно його спокусили. Ейвінд був високий, атлетичний, його хода відзначалася котячою грацією, погляд синіх очей був глибоким, а усмішка — водночас архангельською і лукавою. Він не мав жодного цента й дав це зрозуміти з комічною гримасою, вивернувши свої глибокі й порожні кишені. Роджер запросив його випити пива й чогось поїсти. Й повірив усьому тому, про що розповів йому норвежець: йому двадцять чотири роки, а вже в дванадцять він утік зі свого дому в Норвегії. Подорожуючи «зайцем», добувся до Глазго. Відтоді працював кочегаром на скандинавських та англійських кораблях на всіх морях світу. Тепер, застрягши в Нью-Йорку, він намагався виживати, як міг.
І Роджер усьому повірив! Тепер, скрутившись від болю на своїй вузькій тюремній койці, він мусив витерпіти ще один зі спазмів у шлунку, які перехоплювали йому подих. Вони примушували його переживати хвилини великої нервової напруги. Він ледве стримував бажання заплакати. Щоразу, коли йому випадало пожаліти себе й відчути пекучий сором за себе, очі йому наповнювалися слізьми й він почувався пригніченим до нудоти. Він ніколи не був людиною сентиментальною, схильною виставляти свої емоції напоказ, він завжди вмів приховати сум’яття, які збурювали його почуття, за маскою досконалої незворушності. Але його характер змінився після того, як він прибув до Берліна в супроводі Ейвінда Адлера Кристенсена в останній день жовтня 1914 року. Можливо, ця зміна була спричинена тим, що на той час він уже захворів і його нерви були зруйновані? Особливо під час останніх місяців свого перебування в Німеччині, коли попри той ентузіазм, який намагався вселити йому капітан Роберт Монтейт, він зрозумів, що його проект створення Ірландської бригади зазнав краху, він почав відчувати, що німецький уряд не довіряє йому (можливо, вважаючи його британським шпигуном), а його заява про очолювану британським консулом у Норвегії змову з метою вбити його не здобула того міжнародного розголосу, на який він сподівався. Він зазнав також болючого удару, коли зрозумів, що його товариші з ІРБ та ірландських «Добровольців» в Ірландії до останньої миті приховували від нього свої плани повстання на Святому тижні. («Вони мусили дотримуватися обережності з міркувань безпеки», — заспокоював його Роберт Монтейт.) А проте, вони наполягали, щоб він залишався в Німеччині, й забороняли приєднатися до них. («Вони думають про ваше здоров’я, сеньйоре», — виправдовував їх Монтейт.) Ні, вони думали не про його здоров’я. Вони остерігалися його присутності, бо знали, що він налаштований проти збройного виступу, якщо він не буде узгоджений у часі з німецькою наступальною операцією. Він та Монтейт сіли на німецьку субмарину всупереч наказам націоналістичних керівників.