— Ніхто не повірив у ті підлі вигадки, які опублікували проти тебе, — сказала Ґертруда, стишивши голос, щоб ті двоє чоловіків, які стояли поруч, не змогли почути її. — Усі пристойні люди обурені, що уряд удається до наклепів, аби принизити значення маніфесту на твій захист, під яким підписалося стільки поважних осіб, Роджере.
Вона урвала мову, ніби збиралася заплакати. Роджер знову обняв її.
— Я так любив тебе, Джі, моя кохана Джі, — прошепотів він їй на вухо. — А тепер я люблю тебе більше, аніж раніш. Я завжди дякуватиму тобі за вірність, яку ти мені зберігала і в щасті, й у нещасті. Тому твоя опінія одна з тих небагатьох, які мають для мене вагу. Ти ж віриш, що все, мною зроблене, я зробив для Ірландії, правда ж, віриш? Для тієї шляхетної і високої мети, якою для нас є Ірландія. Хіба не так, Джі?
Вона почала тихо схлипувати, притуливши обличчя до його грудей.
— Ви маєте десять хвилин, і вже минули п’ять, — нагадав їм шериф, не обертаючись, щоб подивитися на них. — Вам залишається ще п’ять.
— Тепер, коли я маю стільки часу на роздуми, — сказав Роджер на вухо своїй кузині, — я багато думаю про роки, прожиті в Ліверпулі, коли ми були такі молоді й життя нам усміхалося, Джі.
— Усі думали, що ми закохані одне в одного й незабаром одружимося, — прошепотіла Джі. — Я теж згадую про ті часи з глибоким смутком, Роджере.
— Ми були більше, аніж закохані одне в одного. Ми були братом і сестрою, були спільниками. Двома сторонами однієї, монети. Такими нероздільними. Ти була для мене багато чим. Матір’ю, яку я втратив у дев’ять років. Друзями, яких я ніколи не мав. З тобою я завжди почував себе краще, ніж зі своїми рідними братами. Ти дарувала мені довіру, впевненість у житті, радість. Згодом під час тих років, які я перебував у Африці, твої листи становили для мене єдиний міст, що поєднував мене зі світом. Ти не знаєш, яким щастям було для мене одержувати твої листи й як я їх читав і перечитував, моя люба Джі.
Він замовк. Не хотів, аби кузина відчула, що він сам ледве стримується від плачу. З молодих років він терпіти не міг — через своє пуританське виховання, безперечно, — прилюдні вияви сентиментальності, але в ці останні місяці він піддавався певним слабкостям, які так раніше зневажав, коли помічав їх у інших. Джі не сказала нічого. Вона обіймала Роджера, відчувала збуджене дихання, від якого роздималися його груди.
— Ти була єдиною людиною, якій я читав свої вірші. Ти їх пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, вони були дуже погані, — сказала Гертруда. — Але я так любила тебе, що завжди хвалила їх. Деякі навіть вивчила напам’ять.
— Я дуже добре усвідомлював, що вони тобі не подобаються, Джі. Богу дякувати, я ніколи так їх і не опублікував. А я мало не зробив цього, ти ж знаєш.
Вони подивились одне на одного й не змогли втриматися від сміху.
— Ми робимо все, все можливе, щоб допомогти тобі, Роджере, — сказала Джі, знову посерйознівши. Навіть голос її постарів; щойно він був твердим і дзвінким, а тепер невпевненим і тремтячим. — Бо ми тебе любимо, й нас багато. Аліса, звичайно, серед усіх найперша. Вона готова перекинути небо й землю. Вона пише листи, відвідує політиків, представників влади, дипломатів. Пояснює, просить. Буває в усіх портах. Вона докладає всіх зусиль, щоб побачитися з тобою. Але це дуже важко. Побачення дозволені лише родичам. Але Аліса особа дуже відома, вона має вплив. Вона здобуде дозвіл і прийде до тебе, побачиш. Ти знаєш, що під час повстання в Дубліні Скотленд-Ярд усе перелопатив у її домі. Вони забрали багато паперів. Вона любить тебе й захоплюється тобою, Роджере.
«Я знаю», — подумав Роджер. Він також любив Алісу Стопфорд Ґрін і захоплювався нею. Історик ірландського походження з англіканської родини, як і Кейсмент, чий дім був одним із найвідвідуваніших інтелектуальних салонів у Лондоні, центром вечірок та зустрічей усіх націоналістів та автономістів Ірландії, вона була для нього більше, аніж подругою та порадницею в політичних питаннях. Вона просвітила його й допомогла відкрити та полюбити минуле Ірландії, її тривалу історію та культуру, що процвітала, перш ніж була поглинута могутнім сусідом. Вона рекомендувала йому книжки, втягувала його в палкі диспути, заохочувала продовжувати вивчення ірландської мови, яку він, на жаль, так ніколи й не опанував. «Я помру, так і не заговоривши ґельською мовою», — думав він. І згодом, коли він став радикальним націоналістом, саме Аліса першою стала називати його в Лондоні прізвиськом, яким нагородив його Герберт Ворд і яке так подобалося Роджерові, — Кельт.