— Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, — сказав Кейсмент. — Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.
Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно. Буря надворі завивала й гриміла глухими і тривалими перекатами грому й іноді освітлювала яскравим спалахом темряву лісу.
— Це проблема дівчаток і хлопчиків, яких забирають у племен, — провадив Роджер. — їх привозять сюди і продають родинам за двадцять-тридцять сентаво.
Містер Стірс мовчав, дивлячись на нього. Він тепер обмахувався віялом дуже енергійно.
— Згідно з інформацією падре Уррутія всі слуги в Іквітосі були відібрані в племен і продані, — додав Кейсмент. І дивлячись консулові у вічі, запитав: — Це так?
Містер Стірс зробив тривалий видих і засовався у кріслі-гойдалці, не приховуючи свого роздратування. Його обличчя, здавалося, говорило: «Який же я буду радий, коли завтра ви відпливете до Путумайо. Сподіваюся, після того нам уже не доведеться дивитися один одному у вічі, містере Кейсмент».
— Хіба в Конго такі речі не трапляються? — ухильно запитав він.
— Трапляються, але не в таких масштабах, як тут. Пробачте мені за нескромне запитання. Четверо слуг, яких ви маєте, ви найняли по контракту чи купили за гроші?
— Вони дісталися мені у спадок, — сухо відповів йому британський консул. — Вони утворювали частину цього будинку, коли мій попередник, консул Кейзес, повернувся до Англії. Я не можу стверджувати, що він їх найняв по контракту, бо тут, в Іквітосі, такого звичаю нема. Усі четверо моїх слуг неписьменні й не вміють ані читати, ані підписувати контракт. У моєму домі вони сплять, їдять, я дбаю про них і, крім того, даю їм гроші на чай, що є, запевняю вас, не дуже поширеною практикою в цьому краї. Усі четверо можуть піти від мене, коли їм заманеться. Поговоріть із ними й запитайте, чи їм хочеться пошукати собі роботу десь-інде. Ви побачите їхню реакцію, містере Кейсмент.
Роджер кивнув головою і відпив ковток портвейну.
— Я не хотів образити вас, — сказав він тоном вибачення. — Я лише намагаюся зрозуміти, де перебуваю, зрозуміти цінності та звичаї Іквітоса. Я не маю найменшого бажання, щоб ви сприймали мене як слідчого.
Вираз обличчя консула тепер став відверто ворожим. Він почав обмахуватися віялом дуже повільно, а в його погляді читалася відверта неприязнь і майже ненависть.
— Я сприймаю вас не як слідчого, а як правдолюба, — поправив він його, не змінюючи свою гримасу неприязні. — Або героя, якщо хочете. Я вже вам сказав, що героїв я терпіти не можу. Не осудіть мене за відвертість. І раджу вам не створювати собі ілюзій. Ви не зміните того, що відбувається тут, сеньйоре Кейсмент. І падре Уррутія теж. У певному розумінні те, що відбувається з тими дітьми, — то їхнє щастя. Тобто те, що їх беруть на службу, я хочу сказати. Для них було б у тисячу разів гірше, якби вони виростали в племенах, де їх пожирали б воші й де вони помирали б від пропасниці та різних пошестей, перш ніж їм виповнювалося б десять років, та працюючи, як тварини, на каучукових плантаціях. Тут їм живеться краще. Я знаю, що ви шоковані моїм прагматичним поглядом на життя.
Роджер Кейсмент не сказав нічого. Він уже довідався про все, про що хотів довідатися. І також про те, що відтепер британський консул на Іквітосі, мабуть, буде ще одним ворогом, якого йому доведеться остерігатися.
— Я приїхав сюди для того, щоб служити своїй країні на консульському полі діяльності, — додав містер Стірс, дивлячись на волокнисту мату на підлозі. — Я виконую цю службу сумлінно, запевняю вас. Усіх британських громадян, яких тут небагато, я знаю, я їх захищаю, я намагаюся задовольняти всі їхні потреби. Намагаюся робити все, що можу, для пожвавлення торгівлі між Амазонією та Британською імперією. Я регулярно інформую свій уряд про комерційний рух, про кораблі, які звідси виходять і сюди приходять, про прикордонні інциденти. У мої обов’язки не входить воювати з рабством та з тими зловживаннями, яких припускаються метиси та білі Перу стосовно індіанців Амазонії.
— Я відчуваю, що образив вас, містере Стірс. Не говорімо більше про це.
Роджер підвівся на ноги, сказав «на добраніч» господареві дому й пішов у свою кімнату. Гроза стихла, але дощ усе ще падав. Тераса, яка прилягала до його спальні, була вся мокра. У повітрі чувся сильний запах рослин та вологої землі. Ніч була темна, комахи дзижчали так гучно, ніби літали в помешканні, а не в лісі. Після грози на землю впала інша злива, злива чорних жуків, яких тут називали вінчукас. Завтра їхні трупи встелятимуть терасу, і якщо він на них наступить, то тріщатимуть, як горіхові шкаралупи, й заллють підлогу чорною кров’ю. Він роздягся, вдягнув піжаму й лігу постіль, над якою була натягнута сітка від москітів.