За столом залишилися тільки члени Комісії.
— Людей затавровують, як тварин? — промурмотів ботанік Волтер Фолк зі скептичним виразом обличчя. — Невже це правда?
— Троє з чотирьох барбадосців, яких я сьогодні допитував, мені це підтвердили, — запевнив його Кейсмент. — Стенлі Сілі робив це власними руками на станції «Абісінія», за наказом свого начальника Абелардо Аґверо. Але навіть таврування людей не здається мені чимось найгіршим. Сьогодні ввечері я почув речі набагато страшніші.
Вони розмовляли далі, вже не доторкаючись до їжі, аж поки не допили обидві пляшки віскі, які стояли на столі. На членів Комісії справили велике враження шрами на плечах аборигенів, а також колодки або «кобила» тортур, яку вони виявили на одному зі складів «Чоррери», де зберігався каучук.
У присутності сеньйора Тісона, який мусив пережити вельми незручні хвилини, Бішоп пояснив їм, як застосовують цей прилад, виготовлений із дерева та мотуззя, яким обплутували аборигена, що сидів навпочіпки. Він не міг поворушити ані руками, ані ногами. Його катували, затискаючи між дерев’яними брусами або підіймаючи в повітря. Бішоп пояснив, що «кобила» завжди стояла на відкритому місці на кожній зі станцій. Вони запитали в одного з «розумників» на складі, коли цей апарат перенесли сюди. «Хлопець» їм розповів, що його прибрали з відкритого місця лише напередодні їхнього приїзду.
Вони вирішили, що завтра Комісія вислухає Філіпа Берті Лоренса, Сифорда Грінвіча і Стенлі Сілі. Сеймур Белл запропонував, щоб Хуан Тісон був присутній. Щодо цього були висловлені різні думки, зокрема Волтер Фолк висловив застереження, що в присутності високого начальника барбадосці можуть відмовитися від того, про що вони вже розповіли.
У цю ніч Роджер Кейсмент не склепив очей. Він записував свої розмови з барбадосцями, аж поки його лампа погасла, бо в ній закінчилася олія. Потім він упав у гамак і лежав, не в змозі заснути, іноді провалюючись у короткий сон і раз у раз прокидаючись із відчуттям гострого болю в кістках і м’язах, не в силі скинути з себе тривогу, що навалилася на нього.
І Перуанська Амазонська компанія — це компанія британська! В її директораті присутні такі особи, широко відомі в усьому світі комерції та Сіті, як сер Джон Лістер-Ке, барон Суза-Дейро, Джон Рассел Ґабінз і Генрі М. Рід. Що скажуть ці компаньйони Хуліо Арани, коли прочитають звіт, переданий уряду, що фірма, якій вони надали легітимності своїми іменами та своїми грішми, практикує рабство, набирає збирачів каучуку та працівників обслуги за допомогою «набігів», які здійснюють озброєні бандити, що хапають тубільних чоловіків, жінок і дітей і перекидають їх на каучукові плантації, де визискують нещадно, катуючи у спеціально виготовлених знаряддях тортур, тавруючи вогнем і ножем і шмагаючи їх до цілковитої втрати крові, якщо вони не приноситимуть щонайменше тридцять кілограмів каучуку кожні три місяці. Роджер відвідав офісні зали Перуанської Амазонської компанії в Солсбері-Гаус, у фінансовому центрі Лондона, розкішне приміщення з пейзажем Гейнсборо на стінах, секретарки в уніформі, з підлогами, які були застелені килимами, з обтягнутими шкірою канапами для відвідувачів і цілим роєм клерків у смугастих штанях, чорних сурдутах, у сорочках із високими, білими, як сніг, комірцями і в краватках, застебнутих на блискучу пряжку, що складали та переносили з кімнати в кімнату рахунки, надсилали й одержували телеграми, продавали й купували партії притрушеного тальком каучуку в усіх промислових містах Європи. А тим часом на іншому кінці світу, в Путумайо, потроху вимирали такі племена людей, як вітото, окайни, муйнани, нонуї, андоки, ресіґаро та бора, й ніхто навіть пальцем не хотів ворухнути, щоб змінити цей стан речей.
— Чому ці аборигени не спробують повстати? — запитав під час вечері ботанік Волтер Фолк. І додав: — Правда, вони не мають вогнепальної зброї. Але їх багато, і хоч деякі неминуче загинуть, але вони змогли б подолати своїх катів завдяки своїй кількості.
Роджер відповів йому, що це не так просто. Люди не повстають із таких причин, конголезці в Африці також не повставали. Такі спалахи бунту бували лише як окремі епізодичні винятки, то були, власне, акти самогубства окремих індивідів або маленьких груп. Бо коли система визиску стає такою неймовірно жорстокою, вона руйнує дух людей ще до того, як руйнує їхні тіла. Насильство, жертвою якого вони стають, знищує волю до опору, знищує інстинкт виживання, перетворює аборигенів на автомати, паралізовані розгубленістю й терором. Багато з них не розуміють, що з ними відбувається, вони сприймають це не як лихо, що спостигло окремих і конкретних людей, а як міфічний катаклізм, як прокляття богів, божественну кару, від якої нема рятунку.