Хоч навіть тут, у Путумайо, Роджер відкрив у документах, які стосувалися Амазонії й які він переглядав, що кілька років тому була спроба повстання на станції «Абіссінія», де працювали люди з племені бора. На цю тему ніхто не хотів говорити. Усі барбадосці уникали її. Тамтешній молодий вождь бора на ім’я Катенере якось уночі, підтриманий групою людей зі свого племені, викрав гвинтівки своїх начальників та «розумників», убив Бартоломео Сумаету (родича Пабло Сумаети), який п’яним зґвалтував його дружину, й зник у лісі. Компанія призначила ціну за його голову. Кілька експедицій було відправлено на його пошук. Протягом приблизно двох років його не могли спіймати. Зрештою загін переслідувачів, який туди привів індіанець-зрадник, оточив хатину, де перебував Катенере з дружиною. Вождь зумів утекти, але його дружину схопили. Начальник Васкес тепер зґвалтував її сам, прилюдно, й посадив у колодки, не даючи ні їсти, ні пити. Він тримав її там кілька днів, час від часу наказуючи шмагати. Нарешті, якось уночі, вождь з’явився. Він, безперечно, спостерігав із лісу, як катували його дружину. Він перетнув галявину, викинув карабін, який тримав у руках, і став навколішки у смиренній позі біля «кобили», де помирала або вже й померла його дружина. Васкес крикнув «розумникам», щоб вони не стріляли в нього. Він сам виколупав очі Катенере дротом. Потім спалив його живцем разом із дружиною перед аборигенами з навколишньої місцевості, яких зігнали дивитися на страту. Чи й справді все відбувалося саме так? Чи, можливо, ця історія мала більш романтичний кінець, але його умисне змінили, щоб наблизити розповідь до тієї жорстокості, яка панує в цьому жаркому кліматі. Але принаймні тут залишився символ і приклад: тубілець збунтувався, покарав свого мучителя й помер, як герой.
Щойно розвиднілося, як Роджер покинув дім, у якому його оселили, і спустився по крутосхилу до річки. Він скупався, голий, після того як знайшов невеличку лагуну, в якій він міг чинити опір течії. Прохолодна вода подіяла на нього, як масаж. Коли він одягся, то почув себе свіжим і втішеним. Повернувшись до «Чоррери», звернув убік, щоб пройти через сектор, де стояли хатини племені вітото. Їхні оселі, розкидані між посівами юкки, маїсу й платановими гаями, були круглі, з дерев’яними перегородками, що закріплювалися ліанами, й були накриті листям пальми яріна, що спускалося до самої землі. Він побачив худих, як скелети, жінок із дітьми на руках — жодна не відповіла на його кивки привітань, — але не побачив жодного чоловіка. Коли він повернувся до своєї оселі, жінка-аборигенка складала в його спальні одяг, який він дав їй випрати в день свого приїзду. Коли він запитав у жінки — молодої, із зеленими та синіми смугами на обличчі, скільки він заборгував їй за її роботу, вона подивилася на нього, нічого не зрозумівши. Тоді він попросив запитати, скільки він має їй заплатити, Фредеріка Бішопа. Той запитав її про це мовою вітото, але жінка, схоже, знову нічого не зрозуміла.
— Ви нічого їй не винні, — сказав Бішоп. — Тут гроші не ходять. Крім того, це жінка начальника «Чоррери», Віктора Маседо.
— Скільки він їх має?
— Тепер п’ятеро, — пояснив йому барбадосець. — Коли я тут працював, то в нього було щонайменше шість. Він міняє їх. Так тут роблять усі.
Він засміявся й відпустив жарт, який Роджер Кейсмент не привітав:
— У цьому кліматі жінки псуються дуже швидко. Треба їх постійно міняти, як одяг.
Наступні два тижні, протягом яких вони перебували на «Чоррері», до того часу, коли члени Комісії перебралися до станції «Оксиденте», Роджер Кейсмент запам’ятав як найнапруженіший час їхньої подорожі, заповнений найінтенсивнішою працею. Його улюбленою розвагою було купатися в річці на бродах або під менш бурхливими водоспадами, вирушати на тривалі прогулянки в ліс, робити багато фотознімків, а пізно вночі іноді грати в бридж із товаришами. Але реально більшу частину дня та вечора він проводив, розслідуючи, записуючи свої спостереження, розпитуючи людей, які тут жили, або обмінюючись враженнями зі своїми товаришами.
Усупереч їхнім побоюванням Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі не злякалися ані Комісії в її повному складі, ані присутності Хуана Тісона. Вони підтвердили все, що розповідали Роджерові Кейсменту, й навіть доповнили свої свідчення, відкривши нові факти пролиття крові та зловживань. Іноді під час таких допитів Роджер бачив, як хтось із членів Комісії блідне, наче ось-ось знепритомніє.
Хуан Тісон залишався німим, сидячи позаду них і не розтуляючи рота. Він робив якісь нотатки до маленького записника. У перші дні, відразу після допитів, він робив спроби підійти до тих, кого розпитували, й піддати сумніву свідчення, що стосувалися тортур, убивств і калічення. Але починаючи від третього чи четвертого дня з ним відбулася переміна. Він залишався мовчазним, коли сідали за стіл, ледве доторкався до їжі й відповідав односкладовими словами, коли до нього намагалися заговорити. На п'ятий день, коли вони прийшли щось перекусити до вечері, він вибухнув. З очима, налитими кров’ю, звернувся до всіх присутніх: