Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.
Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в цьому. Крім усього іншого, він хотів якнайліпше пізнати персонажа, який, за всіма свідченнями, був парадигмою жорстокості в цьому світі: Армандо Норманда, начальника станції «Матансас».
Ще з Іквітоса він чув анекдоти, коментарі й натяки про цього чоловіка, чиє ім’я завжди пов’язували з такою ницістю та підлотою, що його образ геть заполонив його уяву, й він нерідко бачив кошмарні сни, з яких прокидався залитий потом і з прискореним серцебиттям. Він був переконаний, що багато з тих розповідей, які він почув від барбадосців про Норманда, були перебільшеннями, розпаленими палкою уявою, такою притаманною народам південних країн. Але сам той факт, що цей суб’єкт міг створити подібну міфологію, вказував на те, що йшлося про створіння, яке, хоч це й здавалося неможливим, переважало в дикунстві таких страхітливих виродків, як Абелардо Аґверо, Альфредо Монт, Фідель Веларде, Еліас Мартіненґі та інші потворні суб’єкти їхньої породи.
Ніхто точно не знав, до якої національності він належав — його вважали перуанцем, болівійцем або англійцем, — але всі погоджувалися з тим, що йому не було ще й тридцяти років і що він навчався в Англії. Хуан Тісон чув, як розповідали, що він здобув освіту бухгалтера в одному з лондонських інститутів.
На вигляд він був низенький, тендітний і дуже потворний. Згідно з розповіддю барбадосця Джошуа Даєла від його хирлявої особи променилася «зла сила», яка примушувала тремтіти кожного, хто наближався до нього, а його погляд, проникливий і холодний, як крига, здавався поглядом гадюки. Даєл запевняв, що не тільки індіанці, а також «хлопці» і навіть десятники відчували страх у його присутності. Бо в будь-яку мить Армандо Норманд міг наказати вчинити або зробити власними руками якусь страхітливу жорстокість, анітрохи не змінивши виразу зневажливої байдужості, з якою він дивився на все, що його оточувало. Даєл признався перед Роджером та Комісією, що на станції «Матансас» Норманд одного дня наказав йому вбити п’ятьох андуків, покараних за те, що вони не виконали норму зі збирання каучуку. Даєл убив перших двох пострілами, але начальник наказав, щоб двом наступним він відрізав яйця і добив їх ударами палиці. Останнього він мав задушити руками. Протягом усієї екзекуції він сидів на стовбурі дерева, курячи й спостерігаючи, й при цьому млявий вираз його червонощокого обличчя анітрохи не змінився.
Інший барбадосець, Сифорд Грінвіч, який працював кілька місяців під Армандо Нормандом у «Матансасі», розповідав, що улюблена тема розмов «розумників» станції була про звичку їхнього шефа закладати в статевий отвір своїх дівчаток-наложниць мелений перець або стручок червоного перцю, бо він любив слухати, як вони репетують від пекучого болю. Грінвіч запевняв, що тільки в такий спосіб він збуджувався й міг устромити їм прутня. Був такий час, розповів барбадосець, коли Норманд, замість садовити винних у «кобилу», підіймав їх за допомогою ланцюга, прикріпленого до дерева, високо в повітря і з розгону опускав, щоб помилуватися, як, падаючи на землю, вони розбивали собі череп або кістки, або відкушували язика, що потрапляв між зуби. Ще один десятник, який служив під началом Норманда, розповів Комісії, що більше, аніж його самого, індіанці-андуки боялися його собаки, якого він видресирував, щоб той устромляв свої ікла в тіло індіанця, на якого він його нацьковував, і шматував його плоть.
Чи могли бути правдою такі жахіття? Роджер Кейсмент казав собі, напружуючи пам’ять, що серед великої колекції мерзотників, яких він знав у Конго, людей, яких влада й безкарність перетворювали на монстрів, жоден не міг зрівнятися з цим індивідом. Його опанувала дещо порочна цікавість познайомитися з тим суб’єктом, почути, як він розмовляє, як діє, і з’ясувати, звідки він такий узявся. І що він міг сказати про ті злочини, які йому приписували.