З «Оксиденте» Роджер Кейсмент та його друзі перебралися знову ж таки на вітрильнику «Швидкий» на станцію «Останній притулок». Вона була меншою, ніж попередні, й також нагадувала своїм виглядом фортецю, оточена частоколом із загострених угорі паль, який оточував невеличку кількість осель, і охоронцями в отворах між ними. Індіанці тут здавалися відлюдкуватішими й примітивнішими, ніж вітото. Вони ходили напівголі з пов’язками на стегнах, що ледве прикривали їм член. Тут уперше Роджер побачив двох тубільців із тавром Компанії на сідницях: КА. Вони здавалися старшими, аніж більшість інших. Він спробував заговорити з ними, але вони не розуміли ані іспанської мови, ані португальської, ані мови вітото, якою намагався порозумітися з ними Фредерік Бішоп. Згодом, ходячи по «Останньому притулку», вони побачили й інших індіанців, позначених тавром Компанії. Від одного зі службовців станції вони довідалися, що принаймні третя частина аборигенів, що живуть навколо станції, носять на своїх тілах тавро КА. Цю практику припинили лише кілька тижнів тому, коли Перуанська Амазонська компанія погодилася на приїзд Комісії в Путумайо.
Щоб дійти від річки до «Останнього притулку», треба було піднятися по розмоклому після дощів крутосхилу, де ноги грузли по коліна. Коли Роджер спромігся скинути із себе чоботи й витягтися на своєму незручному ліжку, у нього боліли всі кістки. До нього повернувся кон’юнктивіт. Одне око так йому пекло й сльозилося, що, знявши з нього примочку, він його забинтував. Він прожив тут кілька днів у подобі пірата із забинтованим і прикритим вологою ганчіркою оком. А що цих заходів обережності було не досить, щоб подолати запалення та зупинити сльози, то починаючи відтоді й до самого кінця подорожі в усі ті хвилини дня, коли він не працював, — а їх було мало, — він прибігав до свого гамака або ліжка, падав на нього і залишався там, наклавши на обидва ока клаптики тканини, намочені теплою водою. Так йому легше було терпіти біль. Протягом цих періодів відпочинку й ночами — він спав не більше як чотири або п’ять годин — він намагався подумки організувати звіт, який він напише для Форін-Офісу. Головні лінії для нього були очевидні. Спочатку він намалює загальну картину умов праці та життя в Путумайо, з якими зустрілися першопрохідці, коли вони прийшли, щоб тут отаборитися, захопивши землі племен, близько двадцяти років тому. І як відсутність робочих рук спонукала їх чинити «набіги» без страху бути покараними, бо в цих краях не було ані суддів, ані поліції. Вони були тут єдиною владою, що підтримувала себе вогнепальною зброєю, проти якої безпорадними виявилися рогатки, списи та духові рушниці.
Він повинен ясно описати систему добування каучуку, основану на рабській праці і знущанні з аборигенів, що розпалювалася жадібністю начальників, які працювали за відсоток зібраного каучуку й намагалися збільшити його видобуток, удаючись до фізичних покарань, калічення та вбивства аборигенів. Безкарність і абсолютна влада розвинули в цих індивідах схильність до садизму, яку вони могли вільно застосовувати до тубільного населення, що не мало ніяких прав.
Чи принесе його звіт якусь користь? Принаймні ту, що Перуанську Амазонську компанію буде покарано, у цьому сумніву немає. Британський уряд попросить уряд Перу, щоб він віддав під суд людей, відповідальних за злочини. Але чи наважиться на такий крок президент Ауґусто Леґія? Хуан Тісон сказав йому, що, як і в Лондоні, у Лімі вибухне скандал, коли там стане відомо, що тут відбувається. Громадська думка вимагатиме покарати винних. Але Роджер сумнівався. Що зможе зробити перуанський уряд у Путумайо, де він не має жодного представника й де компанія Хуліо Арани похваляється, — і має на те цілковиті підстави, — що вона й тільки вона зі своїми бандами душогубів здійснює суверенітет Перу на цих територіях? Усе обмежиться кількома риторичними виступами. Страждання тубільних громад в Амазонії триватиме до їхнього цілковитого винищення. Ця перспектива пригнічувала його. Але замість паралізувати його зусилля вона спонукала його ще більше розслідувати, опитувати людей і записувати їхні свідчення. Він мав уже цілий стіс зошитів і карточок, списаних його чітким і ретельним почерком.
З «Останнього притулку» вони перебралися в «Межиріччя», здійснивши перехід по річці й по землі, що примусив їх протягом цілого дня пробиратися крізь густий чагарник і високу колючу траву. Цей перехід зачарував Роджера Кейсмента: завдяки такому тісному тілесному контактові з бразильською природою він ніби повернувся у свої молоді роки, у тривалі подорожі своєї юності землями африканського материка. Але хоч протягом тих дванадцятьох годин переходу по сельві, де іноді їм доводилося по пояс провалюватися в багнюку, ковзатися в густих заростях, які приховували крутосхили, долаючи певні ділянки відстані в каное, які поштовхами своїх жердин аборигени спрямовували по вузеньких протоках, над якими нависало густе листя дерев, що затьмарювало сонячне світло, він іноді переживав збудження та веселість своїх давніх часів, тривалий досвід насамперед підказував йому, що відтоді минуло надто багато часу і його тіло тепер зношене й замучене хворобами. Тепер він не тільки мусив терпіти біль у руках, спині та ногах, а й змагатися з неподоланною втомою, докладаючи неймовірних зусиль, щоб товариші не помітили, в якому стані він перебуває. Луїс Барнес і Сеймур Белл були такі виснажені, що від середини подорожі їх довелося переносити в гамаках — кожного несли по четверо аборигенів із тих двадцятьох, що їх супроводжували. Роджер був вражений, спостерігаючи, як ці індіанці з такими тонкими ногами і кістлявими тілами легко пересувалися по цій майже непролазній місцевості, несучи на плечах їхнє устаткування та провізію, без їжі та без пиття упродовж годин. Під час одного з привалів Хуан Тісон у відповідь на прохання Кейсмента наказав роздати аборигенам кілька бляшанок із сардинами.