Дотліва червоний жар,
Ухкає на стрісі сич —
Вісник саванів та мар.
У таку пречорну ніч,
У години пізні ці
Розкриваються гроби,
І виходять з них мерці —
Духи страху та журби.
Й ми, поклонники Гекати *
Ночі дочки і сини,
Що від сонця утікати
Теж повинні, ніби сни, —
В цю годину жваві стали:
Маєм щастя в дім внести.
Щоб усі тут мирно спали,
Мишко, й ти не шелести!
А мене вперед послали —
За дверима замести.*
Входять Оберон і Тітанія з усім своїм почтом.
Оберон
Всю оселю освітіте
Сонним мертвенним вогнем.
Всі покої облетіте,
Ельфи й феї! Розпочнем
Заклинальні танці й співи.
Підхопіть за мною всі ви!
Тітанія
Спершу пісню розучіть —
Нота в ноту щебечіть,
Потім весело й грайливо
Освятім палати співом.
Співають і танцюють.
Оберон
Нумо, феї, обійдім
До світанку весь цей дім
Та благословімо нині
Ложе князя і княгині,
Щоб зачатий в ньому рід
Щасно жив багато літ.
Хай ні зради, ані чвари
Вік не знають всі три пари,
Хай ніякий ґандж природи
Не позначить їх породи:
Близни, родимки, рубці
І на тілі, й на лиці
Їхніх діток не спотворять,
А недуги не заморять.
Польову росу зберіть,
Всі покої окропіть.
Мир і щастя в цих палатах
Мають вічно панувати.
І, такий діставши дар,
Хай спокійно спить владар.
Поспішіться, не баріться,
Вдосвіта сюди верніться.
Оберон, Тітанія і їхній почет виходять.
Пак
(до глядачів)
А як ми вам не вгодили,*
Все направим любо-мило:
Думайте, що ви заснули
Й перед вами сни майнули.
За виставу, хоч погану,
Не висловлюйте догану:
Це ж бо сон лише, вважайте,
І за це нам попуск дайте.
Як обійдеться без свисту
И совість матимемо чисту,
Це всім нам додасть охоти
Вади наші побороти,
Й дальша п’єса краща буде.
На добраніч всім вам, люди,
Трохи оплесків, будь ласка, —
І скінчилась наша казка.
(Виходить)
КІНЕЦЬ
ПІСЛЯМОВА
Комедію «Сон літньої ночі» серед п’єс Шекспіра вперше згадує Ф. Мерес у 1598 р. Під іменем автора вона ввійшла in quarto 1600 р. Опублікована також in quarto 1619 р., з якого з урахуванням даних суфлерської книги, текст п’єси було перенесено до folio 1623 р.
Ряд мотивів споріднюють «Сон літньої ночі» з іншими творами цього періоду. Як у «Двох веронцях», основний конфлікт обумовлений непорозумінням між двома парами закоханих. Прийом «п’єси в п’єсі» формально нагадує «Приборкання норовливої» та «Марні зусилля кохання», а перипетії лінії Оберона та Тітанії сповнені такої ж таємничої романтики, як і монолог Меркуціо про королеву Меб («Ромео і Джульетта»). Окремі сюжетні моменти підказані авторові творами Чосера і його улюблених Овідія та Плутарха, а все ж єдиного джерела комедія не мала. Оригінальність твору полягає також у тому, що типові для ранніх творів лірико-романтичний та побутово-комічний плани доповнені казковим сюжетом, у якому своєрідно відбились головні теми п’єси. Бездоганне відчуття пропорції, з яким здійснюється композиційний зв’язок усіх колізій, образність поетичного стилю, глибокий гуманізм зробили цей твір етапним у творчій еволюції Шекспіра.
Обрамлення п’єси — весілля Тезея та Іпполіти,— численні згадки про елементи шлюбного ритуалу, радісна й світла атмосфера комедії відповідають жанровим ознакам «святкової п’єси», частини урочистостей на аристократичному весіллі, на якому могла бути присутня сама королева. «Сон літньої ночі» скоріш за все був приурочений до весілля графа Вільяма Дербі в 1594 р. Художній рівень комедії та ряд її деталей,— наприклад, Тітаніїн опис безупинних стихійних лих (II, 1), який нагадував реальні обставини літа 1594 р.,— дозволяють датувати комедію 1594—1595 рр. Написана майже водночас із «Венеціанським купцем», «Приборканням норовливої», трагедією «Ромео і Джульетта», комедія «Сон літньої ночі» не поступається цим шедеврам багатством художнього змісту.
Афіни часів античності, навколо яких ростуть англійські трави й квіти, де живуть ремісники з типово англійськими іменами й психологією, а молодь, як і в часи Шекспіра, вступає в конфлікт із батьківським диктатом, завдяки казковому сюжету сприймаються як дивний, далекий, але поетичний і художньо цілісний світ. Магія романтики поширюється й на Тезея, і на Іпполіту, які в іншому випадку лишилися б аристократичними маріонетками — dei machina. Риси «освіченого монаха» в образі Тезея, на думку критиків, дозволяють бачити в ньому літературний прообраз Генріха V, але саме почуття переможного кохання допомагає йому, разом з чарівником Обероном, виступати мудрим і справедливим вершителем людських доль у фіналі п’єси.