Існує й інша велика загадка: сни є вікном у інший мозок, у інше налаштування тіла, в інші історії. Вони такі захоплюючі, що запрошують досліджувати їх у лабораторії, а надто у наших спальнях, споглядаючи й згадуючи. Снити так просто.
Як сказав би принц данський: «Померти — заснути. Може, й бачити сновиддя?»[5] Однак ні, нічого такого. Спати не означає трохи вмерти, а зовсім навпаки. Під час сну мозок не гасне, натомість запалюються специфічні зони, що змушують нас спати і навіть бачити сни. Ми мало, дуже мало знаємо про те, що насправді відбувається вві сні людини, яка снила і — це відомо кожному Борхесу — рано чи пізно прокинеться. Це вже не той Гіпнос, чи Сомнус[6], брат смерті, відомий за античної доби. Навпаки, ми й далі часто стикаємося з його сином, Морфеєм[7] — богом напрочуд активним, який мусить запалитися, щоб ми спочили в його обіймах. Але хоч як сон прагне вислизнути від нас, ми повинні пізнати його й самих себе — задля того, щоб вдовольнити свою цікавість, а надто щоб зрозуміти власне тіло, годинник, що лічить наші години, і ті надзвичайно серйозні наслідки, які чекають на нас, якщо ми не будемо до нього дослухатися.
А коли сон становить проблему, на допомогу приходить наука. Ще Айзек Азімов[8] вигадав для своїх історій навушники, що за лічені хвилини забезпечували чудовий відновлювальний сон. Снодійні препарати, звичайно, допомагають поринути в сон, але вони вельми далекі від справжнього сну. Віддані читачі наукової фантастики, фармакологи також винаходять ліки, що дозволяють поринути в короткий глибокий сон. Однак ніч важко ошукати: як мовить юним закоханим Ромео та Джульєтті чернець Лоренцо, «сон ніколи не обманює»[9]. Яким був би світ, в якому сон та неспання були б майже самохітними й зберігалися в дорожній аптечці? Поки що (і сподіваймося, надовго) немає нічого ефективнішого за зручне ліжко та будильник на нічному столику (або ще краще — за вікно, розчахнуте в світ).
Ця книжка — подорож до початку й кінця ночі (а часом і до післяобіднього сну). Ана Морено та Д’єго Калб (цікаве поєднання науки й літератури) заповзялися спати й розповісти про це, а натомість одержали першу премію на конкурсі «Наука, що гавкає». Наприкінці цієї подорожі ми знатимемо більше... і спатимемо краще.
Ця науково-популярна серія написана вченими, переконаними, що настав час виткнути голову з лабораторії й розповісти про дива, велич і злиденність своєї професії. Бо йдеться саме про це: розповісти, поділитися знаннями, які — замовчувані — можуть виявитися непотрібними.
Наука, що гавкає... не кусає, а лише подає ознаки життя.
Д’єго Голомбек
Слова подяки
Ця книжка виникла майже мимовільно за розмовами в коридорі школи, де ми працюємо, в місті Буенос-Айрес. Деякі стосувалися науки. Інші — письменства. І ще чимало — того, як писати про науку. Одного дня ми дізналися, що серія «Наука, що гавкає» й газета «Ла Насьйон» оголосили конкурс.
Раптом розмови обернулися на проект, а коридор — на царину, яка давно цікавила нас обох: популяризацію науки.
«Чого б ні?» — вирішили ми. Тож мусили надихнутися й узятися до роботи. Вивчати, читати, писати, виправляти й розпочинати спочатку. Аж поки — після багатьох філіжанок кави та проміжних варіантів — з’явився повний чернетковий текст: це само по собі видавалося неймовірним.
Те, що сталося потім, скидалося на сон. Тому ми дякуємо всім, хто в той чи той спосіб сприяли його справдженню:
Команді видавництва «Сіглo XXI» за довіру, професіоналізм та ентузіазм.
Школі «Мартін Бубер» за її коридори та перерви.
Тим, хто читав перші тексти й не пошкодував часу, щоб покращити їх своїми коментарями.
Нашим родинам і друзям за постійну підтримку.
Анук — моїй чарівній супутниці життя, яка надихає мене на формулювання моїх фантазій.
8
Айзек Азімов (1920—1992) — американський письменник-фантаст, професор біохімії Бостонського університету.
9
«У наших снах більш правди, ніж в словах» — неточність авторів, це слова не брата Лоренцо, а Ромео (Шекспір В. Ромео і Джульєтта, дія 1, сцена 4, переклад І. Стешенко).