Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на їх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього.
Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!
- Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли.
- Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"
- Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.
Ми нахилялись над краєм човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з таємного глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята…
Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор.
Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице.
- Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi.
- Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло.
Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч.
У Гротi святих обняв нас мiстичний, таємний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у неї, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таємних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли…
Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такi червонi, що навiть нiч…
Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора.
- Ти цiлував її?
В її питаннi була жахлива впевненiсть.
Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i рука її важко лягла на стiл.
Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить.
- Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чуєш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душi… Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти… Нi, я ще живий… чуєш, живий!.. Я цiлував!
Чув, що її ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому.
Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на її плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть.
Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки.
- Що ти? Марточко… Мартої Не треба… Ну, що ж ти… се ж тiльки сон…
Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою.
- Геть! Не смiй торкатись до мене.
- Та годi ж бо, Марто… - благав Антiн i намагався одняти руки їй од лиця… - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було.
Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать.
- Ти її цiлував…
Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспокоїти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе.
- Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не винен…
Вона заспокоїлась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi руки, пiдвелась з крiсла.
- Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити те, що тобi снилось…
I хотiла вийти з кiмнати.
Тодi Антiн загородив їй дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто.
Можливо… Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона…
Вона? Ха-ха!
Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без неї життя - злочин.
Марта горiла злiстю.
А вiн? Хiба вiн не зачинявся од неї, не ховав живу воду душi, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тiльки вона?
Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумiє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.
За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ.
Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя.
- Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн.
- А ти був вдома тiльки столовником!..
Їм було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсної кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi.
Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима.
- Ти… ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню.
- Iди цiлуйся з ким хочеш… менi байдуже! Вони посварились.
Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали їхнє життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, її серце, омите сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спiльну з Антоном мову!
Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у своїй хатi, до його думок i мрiй. їй хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала її в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i прозаїчних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давнє, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, таїлась нова принада, вiдгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за їх столом троянди…