Було нас у батька три дочки, - я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами.
- Нікчемний той рід жіночий, - каже, - все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки.
- Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? - скажуть мати.
- А я зроду дурнем не був, дякувати Господові!
Хоч був тато грізний, а проте дуже нас жалував. Було, як поїде в Київ, то й навезе нам гостинців хороших: матусі очіпок, шовком гаптований, чи плахту червону, мені доброго намиста, або стрічок, або пояс червоний, найкращий; малим сестрам тож сережки, намистечка... Оце, було, хоч як рано приїде, а гостинці роздасть аж другого або третього дня. Ми вже в вічі йому заглядаємо, ходимо коло його - ні! Він собі розказує, як там з перекупкою посварився абощо. А як уже повиймає гостинці та почне всіх дарувати, - зрадіємо так, Господи!
- Татоньку, голубоньку! Ой татоньку наш любий!
- Да ну, ну! годі вже, годі! Чого се розворушились, як бджоли? І не вгамувать! Може, у вас така думка, що я все те покупував? Еге ж, розумні голови! Се як випродав пшеницю та зосталось щось із мірку, то й ув’язавсь якийсь навіжений крамар: заміняймось та заміняймось! Я й замінявсь, аби одчепитись.
Отак було видумає що-небудь, а вже ніколи не признається, що згадав про вас, купив вам гостинця - ізроду-віку не скаже! Такий-то був покійний, нехай царствує!
Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі.
Минув мій рік шістнадцятий, сімнадцятий починаю. Одсвяткували ми зелену неділю. Одної ночі приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса; навкруги мене колоситься пшениця і мак червоніє, а проти мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов. Прокинулась я та й розказую, який-то мені дивний сон снився.
- Тож-бо й дивний! - кажуть мати, а самі всміхнулись.
- Чого-то тим дурним дівчатам не присниться! - озвався батько. - Бач, місяця рукою вхопила, як вола за роги! спиться, то й сниться.
- Чому? - кажуть мати. - сон мара, а бог віра!
У неділю одпросилась якось у батька на погуляння. Вийшли ми за село, на могилу; співаємо собі, пустуємо; коли хтось: «Ге-ей! ге-ей!» - аж луна пішла поміж горами. Ми так і здригнулись. Дивимось, а се чумаки з гори йдуть. Воли все сиві, половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні, молодії.
- Оце, вражі бурлаки! - кажуть дівчата, - як налякали!
- Слухайте лиш, - загомоніла Мотря Чемерівна (така прудка та моторна була дівчина, кароока!), - привітаймо ми чумаків!
Та й затягла:
«Ой чумаче, чумаче, хрещатий барвінку!»
Дівчата й собі підхопили, а чумаки йдуть та тільки поглядають, а далі як ударяться на нас! Ми врозтіч. Чумаки за нами; перейняли та й оступили, як хмара.
- Пустіть нас, пани чумаченьки! - проситься Мотря, - будьте ласкаві!
- Еге ж! - гукнув чумак, високий, як дуб, стоячи нерухомо; а руки простер, щоб переймати; у зубах люлька, - еге! не знаєш, моя дівчино, звичаїв чумацьких!
Та й замовк.
А другі взяли жартувати з дівчатами. Я все за Мотрю ховаюсь. Коли вийшов чумак, хороший, прехороший, чорнявий, очі - як у орляти, вийшов проти мене, узявсь під боки та й каже:
- Дівоньки-голубоньки! яка ж оце поміж вами дівчина, як зоря ясна сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибкою, я б її шовковим неводом пойняв; коли б літала пташкою, був би золотим просом принадив; а тепер мушу питати: якого се батька дочка?
А дівчата усі разом:
- Івана Самуся! Івана Самуся!
Тоді взяв він мене за руку:
- Дівчино-чарівниченько! чи звелиш мені сватів до тебе слати?
А мені аж в очаж стемніло.
Пізно вернулись ми додому. Чумаки пішли своєю дорогою.
Не спиться мені; в голові шумить, як у млині, а серце так і промовляє мені любії чумакові речі.
З того часу неначе світ мені зав’язаний. Одна думка, один жаль... Уже й мати почали примічати та клопотатись:
- Доню моя, доню! щось се тобі сталось? Змарніла, моя дитино.
А батько хоч і нічого не говорить, та все пильно на мене поглядає.
Вийду поміж дівчата, так мене й обступлять:
- А чого така смутна? А що в тебе на думці? Оце як води в рот набрала! Може, на тебе хто недобрим оком глянув? Може, тебе такий вітер обвіяв? Чого ти така, як за нелюба засватана? Скажи нам усю правдоньку, Домасю-серце!