В одній руці він тримав відро, в іншій — ослінчик, створюючи ними перегородку між собою та оленицею. Вона жалібно мукала, а її карі очі раз по раз закочувалися.
— Мені боляче, боляче, боляче, — стогнала вона.
— Ейнаре, припини, — дівчинка підійшла до свого брата і легенько штурхнула його. — Їй боляче.
— Вона лише вперта, — пробурмотів Ейнар, махаючи ослінчиком перед очима олениці.
Майже гавкаючи, зазвичай спокійна тварина рвонула головою униз, а потім вгору, нападаючи на Ейнара. Дівчинка стала між ними і схопила оленицю за ошийник саме в той момент, коли та намагалася стрибнути на її брата. Сильна олениця потягнула її за собою на кілька кроків, а тоді зупинилася. Тим часом Ейнар встиг застрибнути на купу тирси та моху, котру вони використовували для вистилання підлоги у хліві.
— Ну, годі тобі. Ну-ну, годі, — заспокоювала дівчинка тварину. — Не звертай увагу на того дурника, краще розкажи мені, що з тобою трапилося.
— Мені боляче, — задихаючись, крикнула олениця і відхилилася назад. Вона тремтіла, а на її коричневому хутрі виступив піт.
— Що тебе болить? — ніжно запитала дівчинка.
— Вим’я, — відповіла олениця і знову затремтіла.
Ейнар стояв осторонь, гаплячись на свою сестру:
— Невже вона справді з тобою розмовляє?
— Так, — коротко відповіла дівчинка і стала навколішки перед оленем. — Будь ласка, дозволь мені подивитися. Обіцяю, я тебе не скривджу, — мовила.
Олениця затремтіла, але кивнула на знак згоди.
Дівчинка нахилилася ще нижче. Вим’я олениці було вкрите хутром, тому непросто було хоч щось там розгледіти. Мабуть, тому Ейнар нічого й не помітив. Дівчинка зауважила, що вим’я напухло. Біля одного з сосків виднівся слід укусу, і, схоже, рана загноїлася.
— Її вкусила лисиця, — сказала дівчинка братові. — Ось, поглянь!
Ейнар і собі нахилився, а коли побачив поранене вим’я, тихенько присвиснув і сказав:
— А хай тобі… Я цього не помічав! — він поплескав оленицю по боці. — Вибач, мала! Я знайду якусь шматину і промию тобі рану.
— Минулого року тато приносив ліки, коли Анна порізала руку, — сказала дівчинка, випростуючись і ніжно гладячи оленицю. — Там, у коричневому глечику на креденсі ще трохи залишилося.
Ейнар кивнув головою і пішов по ліки та шматину. Дівчинка зосталася у хліві і гладила ніс олениці.
— Мені дуже шкода, що ми завдавали тобі болю, але це було ненавмисне, — м’яко сказала вона. — Відтепер я пильнуватиму, щоб жодна лисиця тебе не скривдила.
І вона дотримала слова. Бо яка ж лисиця наважиться не слухатися її — вона ж бо так уважно прислухалася до їхнього виття…
Невдовзі чутки про те, що наймолодша дочка Ярла Оскарсона розуміє тварин, розлетілися по всіх усюдах. Її просили приборкати норовливого коня чи пояснити дурноголовому цуцикові, як треба поводитися. А от лисиці та вовки оминали Ярлові хліви десятою дорогою. Коли хтось пошепки говорив про це в присутності Фріди, вона фиркала і відверталася. Однак Ярла переповнювала гордість за наймолодшу доньку. Він помічав, що вона стає щораз милішою дівчиною, і жалкував, що його дружина так і не дала їй імені.
Розділ 5
Коли дівчинці виповнилося шістнадцять, з усіх її братів та сестер вдома зосталися лише Ганс Пітер та Ейнар. Інші повиходили заміж або ж, як у випадку Торста та Аскеля, вирушили на заробітки до Християнії. Попри погоду, то були чудові часи: хоча й далі було холодно і не вистачало їжі, а проте доводилося годувати менше ротів.
З практичних міркувань дівчина навіть змогла зрозуміти материне прохолодне ставлення до дітей та її сумну радість, коли вони покидали дім. Їй було приємно мати більше вільного місця у ліжку і більше ковдр, щоб у них закутуватися. Було приємно їсти стільки, скільки заманеться, а ще приємніше — усвідомлювати, що на завтра зостанеться ще якась їжа.
Чутки про те, що дівчина розуміє тварин, ширилися швидко і навіть почали приносити сім’ї користь. Люди охоче давали дюжину яєць від однієї курки, щоб дізнатися, що трапилося з іншою, або ж в’язку качок, якщо дівчина дресирувала їхнього пса. Їй подобалося слухати балачки тварин, однак, окрім Ганса Пітера, вона ніколи й нікому не розповідала, звідки у неї цей дар.
У свої шістнадцять дівчина мала би зустрічатися з кимось із сусідських хлопців, однак тварини цікавили її значно більше, ніж сусідські залицяльники. Їй не хотілося стати такою ж, як її матір: озлобленою та самотньою жінкою з дев’ятьма дітьми на шиї. Дівчині подобалися діти, вона навіть хотіла б мати одного-двох у далекому майбутньому, але не зараз. Спершу треба побачити світ. Їй хотілося подорожувати і знайомитися з новими людьми, та врешті-решт розгадати таємницю сумних очей Ганса Пітера. Лише тоді вона могла б повернутися додому, до їхньої долини, та вийти заміж за котрогось із селянських синів.