Одного літнього дня, який можна було назвати літнім тільки тому, що сонця у ньому було трішки більше, ніж зазвичай, дівчина набирала воду з джерела й розмірковувала. Сир, який Ярл залишав у подарунок тролям, вона уже забрала (вона забирала й приносила додому усі батькові подарунки для тролів, відтоді, як білий олень подарував їй ім’я). Аби батько не здогадався, що це його подарунки, вона різала сир на шматки чи збивала масло зі сметани. Фріда вирішила, що у її дитини з’явився здоровий глузд, а Ярл і далі ні про що не здогадувався і вважав, що своїми дарами задовольняє тролів.
Щоб набрати води, зазвичай доводилося бити відром об крижану кірку.
Та того дня було доволі тепло: дівчина одягнула лише кілька вовняних светрів та рукавиці. Навіть свитки не взяла. Набираючи воду, вона думала про те, чи не піти б їй після обіду по ягоди.
Раптом почула дивний плач і з несподіванки випустила відро з рук. Половина води вихлюпнулася. Дівчина озирнулася на плач.
— Вибач, дівчино, — промовив до неї дружній голос. — Я не думав, що ти так замріялася.
Дівчина підвела погляд і побачила веселі очі та бородате обличчя Йоруниного свекра — Рольфа Сімонсона. Це був дужий чоловік, схожий на ведмедя, з темним волоссям і вицвілими, але радісними очима. У руках він тримав потріпане покривало, в якому щось вовтузилося. То ось звідки долинав той плач, який вона почула!
— У мене для тебе щось є, — пробурчав він, підносячи вгору згорток. — Знайшов його сьогодні зранку і відразу ж сказав Нільсові: Йоруниній сестрі ця абищиця має сподобатися. Віднесу її їй.
Він засміявся від душі.
Дівчинка витріщилася на нього. Заради всіх святих, навіщо він приніс їй дитину? Бо ж оцей згорточок, що плакав та вовтузився, не міг бути нічим іншим, аніж дитиною.
— Підійди й візьми його, дівчино! Не бійся, воно не вкусить. Хоча може й вкусити, але зубчики у нього ще зовсім крихітні, тому болю воно тобі не завдасть.
Він знову підніс згорток до неї.
— Що це?
— Це — осиротіле цуценя, — Рольф Сімонсон засміявся. — Я подумав, що ти стрибатимеш від радості, отримавши власного песика.
Дівчина відступила кілька кроків до джерела.
— Я думала, то дитина, — сказала вона впівголоса.
Йорунин свекор вибухнув гучним сміхом, і від цього цуценя ще більше завовтузилося та заплакало.
— Дитина? Ти що подумала, що я відібрав у твоєї сестри її наймолодшеньке маля? Дитина!
Оті сміх та плач змусили Фріду та й Ганса Пітера вийти з хати. Вони стояли на подвір’ї, переводячи погляд з Рольфа Сімонсона на дівчинку. Ганс Пітер усміхався своєю напівусмішкою, а Фрідине обличчя було незвично дружнім.
— Сусіде Сімонсоне, — сказала вона. — Зайдете до нас на кухоль елю?
— Певна річ, пані Фрідо, — відповів він. — Але спершу ваша наймолодша дочка мусить забрати у мене оце цуценя, доки я його не випустив з рук.
І справді, хоча звірятко й далі було добре замотане у стару ковдру, воно вовтузилося, мов скажене. Ще мить, і воно б вирвалося із міцних селянських рук і впало на кам’янисто-багнисту землю їхнього подвір’я. Дівчина вхопила його дуже вчасно.
Маленька пухнаста голова виглянула з ковдри і запищала до неї. Очі цуценяти все ще були закритими. Воно мало темно-сірий окрас із білими плямами. Уже на руках дівчини знову заквилило і обхопило її палець своїми маленькими зубками.
— Ай-ай, припини! — вона вивільнила свій палець і легенько вдарила нечемнюха по носі. А згодом, не зводячи погляду з цуценяти, пішла до хати за Рольфом Сімонсоном та мамою. Ганс Пітер йшов останнім.
— Йому лише кілька днів, — міркував уголос Ганс Пітер, коли вони з дівчиною знову вмостилися біля вогнища і пильно роздивлялися цуценя.
— Навіть менше, — сказав Рольф Сімонсон. — Я знайшов його сьогодні вранці у хліві. Мабуть, його мати приблудила з лісу і народила його у високих травах за моїм хлівом. А тоді, певне, подалася деінде і забула взяти з собою ось цього.
— Дякую за пса, сусіде Сімонсоне, — Фріда зиркнула на свою наймолодшу дочку, а потім набрала йому кухоль пива з діжечки в кутку і посадила за гладенько витесаний стіл.
Дівчина опустила очі, паленіючи від сорому.
— Дякую дуже, сусіде Сімонсоне. Це так мило, що ви про мене згадали.
— Нема за що, дівчино, — відмахнувся він від її подяки, узяв кухоль елю і протяжно сьорбнув. — Дівчині з твоїм даром необхідно мати власне звіря.