— Зачекай! Зупинися! — закричала дівчина і поторсала ведмедя за плече. — Роло не встигає.
Ведмідь загальмував і проїхався по снігу ще кілька метрів, перш ніж остаточно зупинитися.
— Нам треба бігти ще швидше, — сказав він їй. Вони чекали десь хвилину, доки Роло їх наздогнав. Порівнявшись з ними, вовк впав на снігову кучугуру, важко дихаючи.
— Його треба також взяти на спину, — сказала ведмедю дівчина.
— Не можу. Не вдасться, — заперечував ізбйорн. — Залишімо його тут.
— У жодному разі! Я тобі сказала, якщо Роло не піде, то і я не йду, — дівчина невдоволено склала руки на грудях, хоч ведмідь цього й не міг бачити. — Біжи повільніше.
Ізбйорн зітхнув. Від того зітхання дівчина майже повністю з’їхала вниз. Роло звівся на лапи, усім своїм виглядом показуючи, що він побіжить вперед навіть попри те, що похитувався від утоми, а дихання його було надміру швидким та утрудненим.
Зачарований ведмідь розвернувся і майже ніс в ніс зіштовхнувся з вовком. Дівчина напружилася. Ця ситуація нагадала їй, як ізбйорн отак само стояв і дивився згори вниз на меншого білого ведмедя, на того ведмедя, який за кілька хвилин потому поклав своє життя заради того, щоб її сім’я розбагатіла.
Однак цього разу ведмідь мовчав. Його чорні очі дивилися в золоті очі вовка. З горлянки ведмедя долинав неголосний спів. Роло настовбурчив вуха й оголив ікла. Тоді ведмідь подивися вбік, і вовк, висолопивши язика, стрепенувся. Його дихання стало спокійним.
— Тепер я можу бігти хоч цілу ніч, — сказав він. — Почуваюся чудово! — він потягнувся і вигнув спину, як кіт.
— Добре. Ходімо.
Ізбйорн знову помчав по снігу, здавалося б, навіть швидше, ніж доти. Дівчина міцно трималася за його загривок, обхопивши ногами його грудну клітку. Роло біг поруч із зачарованим звіром так легко, немов полював за кроликом на подвір’ї. Лише раз дівчина наважилася подивитися на вовка, бо навіть трішечки відхиливши обличчя від ведмежої спини, вона відчувала, що крижаний вітер от‑от зірве їй голову або ж відкине її далеко назад. Тому вона ховала обличчя у ведмеже хутро і мріяла щасливо пережити всі ці миті шалених верхогонів над пагорбами і улоговинами, оминаючи дерева і навіть перестрибуючи річку.
Вони рухалися усе швидше і швидше; пагорби перетворювалися на гори. Ведмідь завиграшки підіймався на неприступні кручі, так, немов біг по рівнині. Роло біг слідом за ним. Сонце зайшло і знову зійшло. Вони потрапили до такого дрімучого лісу, що годі було сказати, день чи ніч панує зараз надворі. Однак ні ведмідь, ні вовк не сповільнювалися. Дівчина заснула і спала, як їй здавалося, кілька годин. Проте, скоріш за все, минуло не кілька годин, а кілька днів, перш ніж дівчина прокинулася і помітила, що ведмідь стишив біг.
Коли ведмідь сповільнився настільки, що дівчина знову могла відхилити голову та роззирнутися довкола, вона й гадки не мала, де вони зараз. Різкі вершини гір та дрімучі ліси, які вона звикла бачити, зникли. На заході було видно скелю. А на її вершині, немов корона на голові велетня, поблискувала зелено-біла споруда.
— Тепер це твій дім, — сказав ізбйорн.
— Ходімо, — вигукнув Роло і побіг уздовж засніженої рівнини із запалом щеняти.
З ведмежої пащеки вирвалося щось схоже на сміх, і він побіг слідом за вовком. Дівчина знову заховала обличчя від вітру.
«Принаймні Роло виглядає задоволеним», — подумала вона. І її сім’я тепер розбагатіє. Вона не хотіла собі зізнаватися, але новизна відчуттів, яка досі переповнювала її на думку про життя у палаці зачарованого ведмедя, почала зникати.
Їй було страшно.
Частина друга
Пані крижаного палацу
Розділ 9
Дівчинці здавалося, що вони доберуться до замку на скелі значно швидше (вони вже й так мандрували казна-скільки днів). Проте до підніжжя тієї скелі вони підійшли, коли на дворі геть звечоріло. Біла рівнина була настільки гладкою й безликою, що її розміри з легкістю можна було недооцінити. Роло наздогнав ведмедя і, відхекуючись, став під горою. Попереду виднілась звивиста стежка, що обкручувала гору довкола, немов серпантин.
— Ходімо, я покажу дорогу, — мовив ведмідь до Роло. Він почав ставитися до вовка приязніше. Схоже, довга мандрівка засніженою рівниною їх обох зблизила.
Ведмідь ішов. Дівчинка сиділа у нього на спині й роззиралася довкола. Стежка була такою вузькою, що він ледве на ній поміщався, і наскільки гладенькою, що дівчина могла бачити їхнє відображення. На цій стежці не було ані сніжинки.