— Ну, гаразд. А можна мені ще щось з’їсти? — Роло сів на купі снігу і з невдоволеним виглядом роззирнувся довкола.
— Так, думаю так, — вона також сіла на сніг, поруч із ним і почала попорпатися у своєму рюкзаку. — Яблуко?
Він кинув на яблуко зневажливий погляд.
— А м’ясо ще є?
— Можливо, — вона ще трохи пошукала у рюкзаку. Її пальці натрапили на щось тверде; вона витягла баночку з яблучним повидлом. — О, поглянь!
Дівчина піднесла баночку догори, супроти слабкого світла. Яблучне повидло засяяло, немов спалах сонця, а відблиски від кришталевої баночки впали на сніг різноколірною веселкою.
— Я б усе одно надав перевагу м’ясу, — сказав Роло.
— Ну, знаєш! А я залюбки з’їм шматок хліба з яблучним повидлом, — сказала дівчина. — Бо ж я не лише твоїм животом переймаюся.
Вона відрізала шматочок хліба й ефектно відкрила баночку з повидлом.
— Що це?
Від скрипучого голосу троля у дівчини кров похолола у жилах. Руки заніміли, баночка із повидлом впала на землю і покотилася по снігу. Кілька золотих крапельок впали на сніг і майже відразу замерзли.
— Я тебе питаю: що це таке? Ти що, глуха?
Дівчина повільно обернулася. Вікно позад неї було широко розчинене, з нього вихилилася сама принцеса Індейтл! Сьогодні на ній була сукня персикового кольору, яка нагадала дівчині її власне вбрання у палаці з льоду. Від згадки про це вона здригнулася. Хоча ні, у неї ж не було сірувато-зелених обвислих грудей, як-ото у тролівни-королівни.
— Це — яблучне повидло, Ваша Величносте, — сказала дівчина, щойно її дихання вирівнялося. Вона нахилилася й встигла підняти зі снігу баночку з повидлом до того, як з нього витекла ще хоча б одна крапля. Вдаючи, що робить дуже важливу справу, вона дбайливо закрутила кришечку і піднесла банку вище, щоб принцеса могла її бачити.
З рота королівни вискочив довгий фіолетовий язик, схожий на жало; вона облизала ним свої щедро нафарбовані губи.
— А ти що… сама… його зробила?
— Я допомогла бабусі, яка його варила, — відповіла дівчина. — Почистила яблука, а вона поклала їх до казана і додала спеції.
— Ага! — вона знову облизала губи. — А баночку?
— Я не знаю, звідки вона.
Принцеса спохмурніла.
— Шкода. Але все ж, — вона простягнула вперед руку: її пальці були вдвічі довшими, ніж пальці дівчини, її гострі нігті — вкриті золотом. — Віддай її мені.
— З радістю, Ваша Величносте, — сказала дівчина, але навіть не поворухнулася, щоб віддати їй баночку. Вона раптом збагнула одну дуже важливу річ: тролі були заздрісні! Вони заздрили людям, які вміли виготовляти нові речі, бо ж самі цього робити не вміли. Одяг, танці минулої ночі… Дівчина тепер розуміла, що це були лише жалюгідні спроби бути схожими на людей.
Індейтл втрачала терпець:
— Віддай її мені! Негайно! — дівчина вдала здивування.
— Але, Ваша Величносте, я думала ви мені щось запропонуєте…
— Я тобі щось запропоную?
— Так, у світі людей ніхто нічого не дає задарма! Ми завжди одне одному платимо золотом, продуктами… Або чимось іншим.
— Гм, — принцеса виглядала заінтригованою. Водночас, своїми довгими пальцями вона впилася в золоту поверхню підвіконника, залишаючи у ній вм’ятини, так, немов прагнула потягнутися вперед і вхопити баночку. — Гаразд. Чого ти хочеш?
— Я хочу відвідати людського принца, — швидко сказала дівчина.
Індейтл примружилася, а тоді розкрила свого широкого рота.
— Це ти! — вона більше не завдавала собі клопоту говорити північною мовою. Мабуть, знаючи про дар дівчини, вона перейшла на мову тролів. — Це ти та дівка! Ти намагалася викрасти у мене мого коханого!
Дівчина на мить заціпеніла, але потім вирішила вдати із себе дурепу і не нагадувати королівні, що це було власне її розпорядження — поселити дівчину в палаці з льоду на цілий рік. А перед тим поселити там Тову, трьох бабусь і багатьох інших.
— Е… Так, це я.
Тролівна широко посміхнулася:
— Звісно, ти можеш провести ніч у покоях принца, — муркнула вона. — Приходь до вхідних дверей, коли сідатиме сонце, — вона простягнула вперед руку.
У дівчини все всередині стиснулося. Вона ще тримала баночку подалі від принцеси: