— А ти хіба не знала?
Дівчина лише почервоніла у відповідь, а тоді її осінила ще одна думка:
— Але як вона може шити такі чудові свитки, якщо навіть не вміє чесати вовну?
— Тролі нічого не вміють робити, — сказала Това, хитаючи головою. — Вони не творять, вони лише руйнують.
— Еразмус щось про це згадував. Саме тому вони збирають знаряддя праці, створені людьми, — дівчина ковтнула слину. — А ще я чула легенди про їхні… палаци. Роло, мій ручний вовк, говорив, що палац із льоду смердить гнилим м’ясом.
— Це правда, — сказала Това, і її ніс скривився від огиди. — Щоб побудувати отакий палац, вони ладні занапастити тисячі душ, висмоктавши з них творчі та життєві сили. Скоріш за все, цей палац пахне… злостивістю, — сказала Това. — Вона не пошила ні свитки, ані чобіт. Це зробив слуга. Свитка та чоботи виготовлені зі шкіри попереднього чоловіка, — обоє здригнулися. — Тролівна зачарувала червону стрічку і наказала пришити її до свитки, — Това торкнулася червоної вишивки.
Дівчина похитала головою. Те, що робили тролі, не вкладалося в голові.
— Але як?.. А шкіра Ганса Пітера?.. Адже він досі живий.
— Вона використала рештки з попереднього чоловіка; того самого, з кого зроблена ця свитка, — пояснила Това, і лице її спохмурніло. — Мене змусили допомагати гаргуйлі, яка шила нову свитку. Це було жахливо.
— Чому ти досі тут? — дівчину хвилювало це питання, відколи вона впізнала Тову. — Ганса Пітера тут немає. Чому б і тобі не піти геть?
Жестом руки Това вказала на червону стрічку на своїй шиї.
— Оце. Усі їхні слуги носять оце на шиї. Вони завжди знають, де ми і що робимо. Стрічка зав’язана надто близько до шиї; ці чари майже неможливо змінити. Кілька слуг дозволили мені спробувати змінити їхні стрічки, але нам це не вдалося, — вона хотіла ще щось сказати, проте лише похитала головою і тоді додала: — Наяда, фавн і кентавр — усі вони просили мене допомогти їм і зняти з них чари. Зараз вони мертві.
— Який жах, — дівчина від здивування роззявила рота, а тоді обійняла Тову. — Принаймні ти спробувала їх врятувати, — втішила її і, все ще сумніваючись, таки запитала. — Як думаєш, чи могла б ти змінити свитку мого принца?
— Ну, з цим треба поквапитися. Адже вдень тебе до замку не пустять?
— Ні, не пустять. Але в мене є дещо, що можна виміняти на ніч у покоях у принцах. Тільки ж він не прокинеться…
— Кожної ночі вона підсипає йому щось у вино і він засинає, — сказала Това. — Відколи Ганс Пітер від неї втік, вона стала значно обережніша.
— Навіщо вона з ними так грається? Навіщо вони на цілий рік стають ізбйорнами, і чому ми живемо разом з ними?
— Це хороше запитання, — сказала Това. — Мені потрібно було майже два роки, щоб знайти когось, хто міг би на нього відповісти. Схоже, перший людський принц переконав тролівну дати шанс на порятунок і йому, і кожному наступному принцу, з котрим вона хотітиме побратися. Якщо принц зможе знайти когось, хто впродовж цілого року погодиться жити із мовчазним чудовиськом та спати з невідомим чоловіком, тоді він — вільний.
— Але це навіть жорстокіше, ніж просто красти тих принців і одружувати на собі, — сказала дівчина.
— Такий вже в них характер, — коротко відповіла Това. — Мені заборонено розмовляти з принцом. Але коли я кластиму їжу йому на тацю, то заховаю там записку і попереджу його, щоб наступної ночі він не пив вина. А також зроблю все можливе, щоб знайти його свитку. Бо знаєш, мені насправді всього лиш поталанило зі свиткою твого брата. Однієї ночі він не давав мені спати своїм балаканням, я йшла по кімнаті і перечепилася через свитку.
— Але звідки ти знала, що на ній написано? — дівчина тицьнула пальцем у вишивку. — Якби Ганс Пітер не навчив мене читати знаки тролів, я б і гадки не мала, про що тут йдеться.
— Мій батько був капітаном «Морського дракона», — пояснила Това. — Він і раніше тікав від тролів, тому розповів мені, як читати руни — так називають ці знаки.
— То це він навчив Ганса Пітера?
— Скоріш за все. Вони разом потрапили в пастку поміж льодовиків і провели там багато днів, перш ніж тролівна-королівна знайшли їх. На той час більшість команди загинуло, — Товине обличчя посмутніло. — За кілька місяців до того, як потрапити до льодового палацу, я навідалася в гості до своїх батьків. Мій батько також думав, що Ганс Пітер загинув, — дівчина обійняла Тову однією рукою, щоб розрадити її. — Звісно, — продовжувала Това, — мій батько зараз багатий купець, якому належить сила-силенна кораблів, — сказала вона з гіркотою.