— Дякую, — збентежено відказала дівчинка.
— Усе ще балакаєш з цуценям? — запитав Ганс Пітер.
Його вираз обличчя із враженого тепер став зацікавленим.
— Так, і воно мені відповідає, — сказала дівчина.
— А раніше ти чула, як звірі розмовляють?
— Ні, я… Стривай! — вона закусила губу. — Можу заприсягтися, що сьогодні вранці, коли відкривала курник, одна курка сказала: «Знову прийшла сюди». Але я не звернула на це увагу, бо Ейнар та Анна також були на подвір’ї.
— Гм, — Ганс Пітер присів навпочіпки біля щеняти. — А зі мною, малий, ти теж розмовлятимеш?
Цуценя якусь мить вивчало його поглядом, а тоді сказало:
— Можна спробувати.
Ганс Пітер звів погляд догори:
— Звучить, як звичайне виття.
— Він сказав, що варто спробувати, — відповіла дівчинка.
— Про що це ви тут шепочетеся? — запитала радісна та рожевощока Йорун, підходячи до вогнища. — Намагаєтеся навчити Нільсового пса якихось трюків? — її довгі пальці з гордістю спочивали на вагітному животі.
Ганс Пітер і його наймолодша сестричка перезирнулися. Він відкашлявся.
— Ми спробували навчити цього песика розмовляти, але схоже, нічого не вийшло.
— Ну що ж? Нільс каже, що цей пес не надто кмітливий.
Дівчинка обурено виструнчила спину. Цей пес видавався їй доволі розумним.
— Я думаю, цуценя багато тямить. Давай спробуємо ще раз, — вона підморгнула псові і тицьнула в ньогопальцем: — Голос, малюче!
Пес сів і загавкав.
— Розумничок! — дівчинка дала йому шматочок перепічки. — А тепер — лежати.
Цуценя чемно лягло на потріпаний килимок. Ще один шматочок перепічки полетів до нього.
— Боком!
Цуценя перевернулося з живота на бік.
— Ось так! — дівчинка взяла останній шматок перепічки і дала його псові.
На той час довкола них уже встигли зібратися інші сестри. Усі вони з подивом споглядали цей вишкіл.
— Годі згодовувати псові нашу вечерю, дівчинко, — просопіла мама, поклавши край веселощам.
— Так, матінко, — дівчинка знову взялася до роботи. Йорун та Ганс Пітер поглянули на неї співчутливо.
— Нільсе! — гукнула Йорун своєму чоловікові, коли той разом з іншими чоловіками увійшов до хати. — Лише поглянь, моя маленька сестричка навчила наше цуценя кільком новим трюкам.
Нільс засміявся і підійшов ближче. Пес чемно виконав усі ті ж викрутаси, що й раніше. Упевнившись, що мама не дивиться в їхній бік, Йорун відірвала шматок жовтого оленячого сиру, що лежав на столі, і дала його псові.
— От якби ви могли з такою ж легкістю упоратися з оленями, як із цуценям, — мовив Ейнар за вечерею. — Останнім часом з нашою найстаршою оленицею щось не те.
— Що трапилося? — запитав Ярл, що сидів на чільному місці. — Невже вона не дає стільки молока, як зазвичай?
— Вона взагалі не дає молока, — спохмурнів Ейнар. — Пручається і кусається, коли я до неї підходжу. А якщо мені все-таки вдається її зв’язати і я намагаюся її подоїти, вона взагалі не дає молока.
— Це погано, — мовив Ярл у задумі, загортаючи в’ялену рибу у перепічку та неспішно усе це пережовуючи. — Ця білолиця олениця завжди була однією з найкращих.
— Якщо вона більше не дає молока, тоді їй саме час завітати до казана з юшкою, — сказала Фріда. — Заріжте її завтра. Торсте, у тебе це добре виходить.
Ярл похитав головою, а чоловік Йорун майстерно перевів розмову на щось приємніше. Дівчинці хотілося і далі балакати з цуценям, однак на час вечері його вигнали до хліва. Та й на ніч до хати також на пустили. Дівчинці довелося спати на одному ліжку з мамою та сестрами. У неї було достатньо часу, щоб подумати про те, чи то вона зійшла з розуму, чи то Бог у такий дивний спосіб винагороджує таку непримітну дівчинку, як вона.
Наступного ранку дівчинка пішла до хліва, щоб подивитися, як там Ейнар. Вона трохи послухала курей. Звісно, вони вміли розмовляти, але їхні розмови були геть не цікаві. Значно більше турбувала її доля олениці — адже дівчинці, як і її татові, не хотілося, щоб блідолицю красуню пустили на м’ясо. Зазвичай дівчинка не надто цікавилася оленями, однак ця олениця була найкрасивішою у їхньому маленькому стаді.
Думки про оленів змусили її різко зупинитися посеред хліва. Вона ж розмовляла з білим оленем! Може, це саме завдяки йому вона тепер розуміє тварин? Згадався поцілунок, який він їй подарував, дотик його пухнастого носа на її чолі та тепло його подиху. Впевненість щомиті росла у її грудях: то не був Божий дар, то був подарунок прадавніх духів землі.
— То ти мені допоможеш чи ні? — озвався Ейнар з дальнього закутка хліва.