Тієї ж хвилини на лежанці скинулася молодиця, глянула на Дідька широко розплющеними очима, обіруч вхопила дитину. Чорт вийшов з хати. Раптом закортіло понюхати тютюну. Прошкував до млина по струпчатій полівці — земля теж помітно дерев'яніла, тужавіла. Місяць, блідий, хирлявий, уже тулився до обрію. По сірому холодному небу плуганилась у бік цвинтаря тінь, запряжена у мажу.
А на сході й не рожевіло. Млинар тупцював у хижі. Сну поблизу не було. Чорт пішов понад річкою. За очеретами, в березі, брьохалися русалки. Вибігли назустріч Дідькові, довгокосі, у вінках з осоки, закружеляли навколо зеленкуватим манячінням, загукали:
— Полин чи петрушка?
— Полин, — хмуро одказав Чорт, сідаючи на траву.
Русалки наполохано стрибали у воду. Розчісували волосся, бавилися з рибами, вервечились по річці. Та з кожною миттю гомін їхній вгасав, як гаснуть під ранок зорі.
— Час додому, дівчатка, — шелеснуло над водою.
— Мабуть, сонце вже ніколи не з'явиться.
— Швидше на дно, подружки!
— Холодно, холодно, холодно!
Прошелестіло — стихло. Тільки темні бганки по воді. А з неба падали білі птахи — тривожно ячали, збивалися на лузі в гурти й застигали, наче снігові замети. Молоді пагони осоки в'янули, облягали на воду. У березі вже подзвонював дрібними крижинками шерет. Чорт спроквола пішов до хатини. Мертвіюча земля сумно гула під його ногами.
«Хай ще сьогодні ми викотимо сонце на небосхил, хай… — бурмотів до себе. — Але ж це знову одна мить життя — день. Крихітна піщинка у морі часу. Де певність, що завтра сонце теж піднімуть? Чортів і зараз жменя. А сьогодні добра половина нас, як не більше, ляже кістьми. Я згоден загинути, якщо Старий скаже: хлопці, підніміть сонце ще раз, і це — назавжди, ніч уже ніколи не наступить, повік буде сонячний день».
Але ж Старий так не скаже. Небо мовчатиме, як мовчало досі. А Чорт мусить полишити затишний куток і ризикувати життям, ніби воно в нього нічого не варте, ніби він матиме інше…
Дідькові груди стислися од жалю до себе.
Серед колючої пітьми червоно теплилися хатні вікна. Чорт прочинив двері — челюсті печі лизало полум'я. Просто вогню сиділа молодиця з немовлям. Мале смоктало грудь. По білому жіночому тілі гуляли блимавки. Чоловік кутав її плечі сірячком. Чорт забився у свій куток. Хата теж застигала, мертвіла. Крижаніла покрівля, волога після дощу, щулилися стіни, покректував холонучий черінь, клякнули цвіркуни, і все те віддавалось у Дідьковій душі глухим, глибоким болем. Загупало під вікнами, тривожний голос гінця бився в шиби:
— Чортів лишилося мало, ми не в силах викотити сонце. Якщо хочеш, аби ніч скінчилася, швидше лети на поміч. Я приходжу востаннє…
— Не піднось дитину так близько до вогню, — мовив чоловічок.
— Воно ніколи не побачить сонця, — заплакала молодиця, і рожеві крапельки сліз упали на долівку. — Хай хоч тепло відчує…
— Все одно колись би померло, — меланхолійно відказав чоловік, ледве ворушачи вустами. — Як і ми.
— Але ж ми щасливіші — ми бачили сонце. Коли б то моя дитина прожила на світі хоч один день… Вночі народитись і вночі померти… Навіщо ж я стільки мук прийняла?
Чорт звівся на ноги — груди відтавали, тіло ставало легким, як вітер. Проходячи повз молодиці, кинув грубувато:
— Якщо не повернусь, малюкові твоєму хату відказую.
Жінка звела на Дідька заплакані очі, в них жевріла надія. Хата теж стрепенулась, відганяючи кволий, передсмертний сон. Чорт пробіг м'якими пальцями по мершкуватім, червонім личку дитини, легко зітхнув і вийшов надвір. Не було ні Місяця, ні зір, ні неба — сама пітьма. Підняв руки, свиснув і шугонув у темну безвість.
Здалося, він летить уже вічність, а попереду жодного просвітку. «Невже заблукав?» — стурбувався Чорт: добру тисячу літ він не ступав далі млина. Аж ось на обрії ніби гранат достиг: червоно-сиза зірниця. Гранат ріс, доки не став променем, що вигулькував з-за краю землі і червонив шмат неба. У березі одвічного океану бурились невидимі хвилі, їхній клекіт покривався ґвалтом, лементом великого стовписька. Одразу стемніло. Потім грізно дихнуло варом. Гарячий крутень завирував навколо Дідька. Чорт ковзнув по його веретену на землю. З прірви, неподалік океану, пашіло вогнем.
І він зрозумів, що десь там, унизу, сонце.
Чортів було навколо — страшенна сила. І живих, і мертвих. Обсмалені тіла — в червоних відблисках — кривавили усю царину навколо прірви. Юрмище пекельників, дідьків, куцих, водяників, домовиків, лісунів, очєретяників безладно тупцювало навколо довжелезних гаків та линв.
— Чи всі чорти зібралися? — раптово пролунав над натовпом чийсь владний голос.
— Усі, усі! — загукали з боків, мабуть, гінці.
— До праці, товариство!
І стало на царині тихо. Лише океан шумів, б'ючись грудьми об кам'яний берег. Чорти мовчки взялися за гаки і ступили до прірви. Передні одразу ж упали під ноги товариству, та лави на них не зважили: ішли на приступ. Чорні тіні метались по червоному полю.
Дивно, але Дідькові аніскілечки не було страшно. Навіть коли думав, що ось-ось передні впадуть і він лишиться віч-на-віч із сонцем. Якась дужа сила підхопила його на своє могутнє крило і несла вгору та вгору. З тієї вишини бачилося стільки, що аж мліло у грудях і сльози котилися з очей од незнаної досі радості. Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце завтра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні — хай дитинча, яке народилося вночі, побачить світло. А там — що буде.
Нарешті гаки торкнулися тверді. Лави стояли зовсім близько од країв прірви, і було так жарко, що жевріли обличчя.
— Товариство, дружно! — знову продзвеніло над цариною, і чорти підважили сонце, але сонце навіть не здригнулося.
— Товариство, дружніше! — покотилося над берегом, пересилюючи гомін океану.
Дідько обіруч вхопився за гак і наліг на нього, відчуваючи, що так само вчинили навколо мільйони побратимів. По краплі вичавлював себе в цей спільний порух: до дна, до останнього подиху — і вже ані сумнівів, ані тихих присмеркових радощів, ані його самого, колишнього. Натомість існував новий Дідько — мільйоннорукий. Він до останку розчинився у гурті.
І гак переваживсь: щось загуло, засичало, заклекотіло під землею. Раптом червоно-малинова, в блаватній намітці куля випливла з прірви. Наляканий океан видихнув пару і відступив, оголивши дно, а шереги чортів упали, скошені язиками полум'я, ніби трава косою. Сонце спинилось і загойдалося над самісінькою землею, ладне щомиті скотитись назад, у прірву.
— Воно падає! Тримаймо! — заволав Дідько, не впізнаючи власного голосу: таким могутнім та пристрасним він видався.
Міцніше стис держално гака — на царині зводились усі, хто ще мав силу звестися. Тепер Дідько ішов перший. З кожним кроком вогняна хвиля ставала палючіша. І коли руки ладні були розімкнутись, а ноги — підломитися, він думав про молодицю, яка так важко родила вночі… «У цьому є якийсь сенс — родити і піднімати сонце. Чвари, бійки, бруд буденності, все одно сенс є. Життя…»
Тіло поволі згоряло, і болю не було меж.
Тисячі гаків звелися, підперли кулю, що дихала палом, штовхнули її вгору. Розбурхане сонце, засіваючи берег вогняними бризками, легко покотилося по крайнебу.
Земля щасливо затремтіла, ніби в коханні.
Дідько лежав на опалених тілах — помирав. Знав, що помирає, чув, як земля по краплі всотує його сили. Чорти, хто залишився в живих, чвалали до води. Черпали повні пригорщі, бризкали позад себе — з кожної бризки народжувався молодий чортик. І вже було їх на березі без числа. «А я, легкодухий, боявся що завтра не буде кому піднімати сонце, — подумав Дідько. — Старий знався на своїм ділі, коли творив світ».
І він потяг своє чорне, дотліваюче тіло по оранжевому піску — до океану…
1967