Тетяна й Лизавета Кардиналовські
СОНЦЯ!
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним
Сонця, хмар та вітру.
П. Тичина
АНКОМ Ченк зайшов до свого приятеля О’Неля. Молодий учений сидів перед столом у глибокій задумі. Кілька стародавніх рукописів і книжок розгорнені лежали перед ним. Ренц О’Нель був захоплений науковою працею – він вивчав якісь пам’ятники стародавнього друку.
Пухнатий килим ковтав м’які кроки Ченка, і Ренц не ворухнувся, коли він наблизивсь.
– Я за тобою, Ренце! Ходім.
Але той сидів, низько схиливши голову. Ченк поклав на плече йому руку і... раптом зблід.
– Ренце! – скрикнув з болем і жахом.
Під пальцями відчув він задубіле, холодне тіло. Голова О’Неля жалісно якось і безпорадно хитнулася і знову байдуже впала на груди.
Розгублено глянув Ченк на стіл – біля розгорненої книжки розбита ампула, поруч – радіо-записувач. Рвучко схопив ампулу – рештки отрути! Шукаючи розгадати таємницю, нервово перекинув кілька сторінок книжки, і на пожовклій обкладинці, де ледве помітний стояв напис старого письма – Павло Тичина, «Сонячні кларнети», – очі його зупинилися на словах, писаних рукою Ренца: «Ченку, сховай від людей – в цій поезії страшна отрута, що вбила мене».
Книжка впала долі... Похололу руку Ченк простяг до вимикача радіо-записувача, і тоді мертву тишу кімнати наповнив такий спокійний, знайомий голос Ренца:
– Слухай, Ченку. Багато думав я раніше, ніж піти на цей крок... Але иншого виходу немає... Я оповім тобі зараз усе, бо хочу, щоб смерть моя не була загадкова. Отже слухай...
Ченк важко сів у фотель і наче до живого тихо промовив:
– Я слухаю тебе, Ренце.
– Я знаю, сьогодні ранком ти прийдеш, Ченку, – казав далі знайомий голос, – щоб разом іти до Сонячної Ради... Ти вважаєш, що тепер час подарувати твій винахід, що удосконалить продукцію ракетного заводу. Ти хочеш, щоб я бачив твій тріумф, поділив твою радість. «Земляни, наше Сонце згасає раз-у-раз швидше, але ви можете не турбуватися!» – так казатимеш ти. Але я давно вже зневіривсь у цьому. Пам’ятаєш наші суперечки?! І сьогодні вночі я не спав, усе думав. Я малював собі смерть Сонця й Землі, страшну будучину на иншій планеті... Чи думав ти, що чекає нас там? Чим загрожує для нас культурна відсталість мешканців тої планети? Вони ж бо мають зовсім инший соціальний лад, приблизно той, якого позбулися ми колись низкою страшних революцій, кривавої боротьби. Коло запевняло, що в цій малокультурності запорука нашого панування там. Пам’ятаєш?
Ченк ввесь напружено тягнувся уперед, і його побілілі пальці до болю вп’ялися в поруччя фотелю.
– Але це або глибока помилка, або свідоме обдурення! Нас, землян, буде там багато тисяч разів менше, ніж тих істот. І до того що ж зробимо ми, не маючи там ані радіо, ані електрики, ані наших літаків? Чим боротимемося? Коли все, що маємо, вся ота наша культура лишиться тут, на мертвій Землі, у вічній темряві!?..
Ченк здригнувся й рукою закрив рупора, наче хотів затулити рота Ренцеві. Потім він скочив і, заклавши руки за спину, почав ходити нервовими кроками по килиму. І слухав далі вже надламаний, вже скорботний голос друга...
– Я ніколи не бачив яскравого полум’я Сонця, як не бачить його ніхто тепер із землян. Воно вмерло для нас, і тільки я в отій стародавній поезії, що вивчаю її через ціле своє життя, тільки я зрозумів, побачив Сонце, що його ті щасливі люди звали «палаюче», «волосожаре». Я побачив його в своїй химерній уяві й жити тепер в сутінях нашої планети не можу. Прощай, Ченку! Я вбиваю себе, бо знаю, що не в моїх силах спинити тебе. Ти надто переконаний у своїй правоті, я – у своїй. Тільки лихо, тільки нещастя принесеш ти Землі. Бачиш, я смертю своєю доводжу, що несила мені погодитися з тобою. О, коли б змога дати Землі нове Сонце! Нове Сонце!..
Голос обірвався з якимось прозоро-скляним звуком. А Ченк ще стояв, стискаючи в руці маленьку пожовклу книжечку і не міг відвести очей від візерунку літер – «Сонячні кларнети», П. Тичина.
Потім він сів і нервово перегортав сторінки. Сонячною міццю і красою насичені рядки поезій сплітали траурний серпанок над домовиною Ренца, і здавалося, наче сам він казав словами поезій.
Більше не побачу сонячних очей.
Буду вічно сам я в чорному акорді.
Очі Ченка пожадливо вбирали слова, і мимоволі отрута їх опанувала мозок...