Тут він згадав – завідує майстернями Ван, той старий механік, що так лагідно посміхався завжди до нього. З часу катастрофи він його не бачив.
– Здоров, Ване! Летимо на той світ, чи що?
– Може, хто й полетить. А мені нема куди.
– Що ж так?
Ван суворо глянув на нього,
– Мій син вбив себе, хіба не знаєш? Дивно! Дівчина, яка любила його, казала, що ви з Юмом чули їхню останню розмову там, на концерті пахощів. Вона навіть винуватить вас, що не спинили..
Ченк хотів заперечити, що, мовляв, юнак тоді був у гарному настрої, але гострі очі старого Вана примусили його промовчати.
– І я лишуся з ним тут.
– Слухай, Ване, – тихо сказав Ченк, – я теж лишуся тут.
– Ти?
– Так. Ми створимо нове Сонце й лишимося на Землі.
– Знову ти за старе, Ченку! Покинь вже, – гірко всміхнувся Ван. – І тобі спокійніше, і нам краще, принаймні, не буде чого турбуватися за життя близьких. А проте... хто повірить тепер тобі, раз працюєш тут, на руку Раді?
– Ти помиляєшся, Ване. Я хоча й працюю тут, але я все ж проти Ради.
І Ченк оповів до краю здивованому Ванові, з якою метою пішов він сюди робити.
Ченк не помилився. У Вана в житті лишилося єдине бажання – зробити якось, щоб смерть його сина не була даремна. Кращого співробітника він не міг би собі підшукати.
Після тої розмови щодня заходив Ченк до майстерні, де вмілі руки Вана робили йому маленьку модель ракети. В своєму кабінеті Ченк просиджував наскрізь усі ночі, закінчуючи креслення тих незначних змін в конструкції носа ракет, що мали вирішити справу. Ракета повинна була глибоко врізатися в тверду масу і там розірватися. Таке завдання дав йому Юм.
Якось над вечір зайшов до кабінету Ченка Ван і, хвилюючись, сповістив, що ракетку закінчено. Разом вони вийшли і сіли у невеличкий аеро.
А через кілька хвилин Ченк стояв біля апарату і посилав ізольовану радіохвилю до Юма, який пожадливо хапав кожний звук.
– Модель зроблено. Перевірено. Посилаю. Готую тисячу. Незабаром перешлю.
***
Юм ходив по кімнаті, раз-у-раз поглядаючи на двері. Ітта увійшла. Він кинувся у нестриманій радості їй назустріч, схопив за обидві руки, побіг до столу. Там на грубому шклі лежала малесенька порошинка і сяяла сліпучою іскоркою.
– Я знайшов, Ітто, – нарешті зміг промовити він.
Ітта не могла одвести очі від іскорки.
– Коли б швидше!
Юм зрозумів – вона хотіла, щоб швидше догасло Сонце, щоб запалити нове, яке вони тепер вже мали в руках. Не десь у формулах, на папері, – ні, тут, перед нею, сяяла його малесенька порошинка, його, нового Сонця!
За кілька хвилин він вже спокійніше оповідав:
– У мене є ще одна радісна звістка. Ченк вислав нам маленьку ракету, як ми умовлялися. Тільки-но я шукав її своїм радіо-керівником, вона вже в нашій зоні, і я сам керую її літ. Ченк довів її тільки до межі, що її поставила Рада. Я перейняв її, і тепер вона – наша. За кілька годин ми зможемо, нарешті, зробити нашу останню спробу. Хоча після цієї іскорки вона для мене не страшна. Ну, а що в тебе?
Ітта коротко оповіла за концерт і згадала, що, підлітаючи, бачила когось коло дому.
– За нами стежать! От йолопи! – реготався Юм. – Хотів би я, щоб сьогодні вночі, коли ми робитимемо нашу спробу над скелею, вони побачили її.
– Я певна, що побачать.
______________
Метнувсь огонь: розцвівсь,
розпавсь – аж води закипіли.
П. Тичина
НОВУ було таємне засідання в Залі Вищої Думки. Невелике коло членів чекали нетерпляче на Хронса. Що вдасться йому побачити? Які новини привезе він сьогодні? Коли Хронс, нарешті, увійшов, всі члени повскакували з місць і кинулися до нього.
– Що? Що?
Як і раніше, Хронс, оповідаючи, пильнував увесь час підкреслити свою роль. Дивіться, – наче хотів він сказати, – який з мене чудовий шпигун! Але на цей раз він дійсно мав чим пишатися.
Він був там, де серед великих гір Юм і Ітта провадили свою дивовижну працю. Він оповідав за успіхи Іттиних концертів, за бадьорість і радість, що опанували ту півкулю. Він казав за незбагненні досліди Юма, які йому, Хронсові, пощастило розгадати.
Він довго стежив, не спав багато ночей. І от одного разу...
– Підлетівши знадвору до вікна Юмової кімнати, я побачив на столі його якусь маленьку яскраву порошинку. Юм, мов божевільний, бігав по кімнаті й куйовдив волосся. «Сонце! Сонце!» – шепотів він. Того дня я невідступно стежив за ними. Надвечір Ітта вийшла з дому й довго пильно прислухалася. Раптом весело засміялася і крикнула: «Юме, швидше! Вона летить!» Я побачив маленьку блискучу річ, схожу на наші ракети, що слухняно спускалася долі. Вона присмокталася до шпилю на даху, і ті обидва наввипередки кинулися крученими східцями на маленький майданчик. Тут я добре роздивився – так, то була маленька ракета, цілком така, як наші, тільки ніс у неї був инший, з якимось чудернацькими приладдям на кінці, наче гвинт.