Наближався останній день. Коло знеслося з ворожою півкулею й умовилося знищити на ці останні дні межі впливів волі, які заважали йому агітувати (тепер вже наказувати), заважали керувати анабіозом, відльотом тощо. Ця пропозиція була дуже зручна для Юма, бо він теж шукав змоги сказати цілому світу, що Сонце його перемогло.
І от хутко, випереджуючи один одного, залунали накази, заклики, благання.
Коло гучними, піднесено-бадьорими оповістками сповіщало, що за кілька годин почнуть готувати першу партію до відльоту. Про хід цього складного процесу невпинно сповіщатимуть, щоб перед очима всесвіту відбувався цей перший відважний крок. В першій партії мали летіти кілька членів Кола, із них саме і почнуть анабіоз і всі инші готування.
Похмурі, суворі зліталися земляни до величезного ракетодрому. Здебільшого це були лише глядачі, бо мало хто наважувався летіти першим. Аерофотелі купчилися в повітрі невеличкими натовпами, і стурбовані земляни впівголоса розмовляли поміж себе.
– Дивіться, цей великий шерег тих, хто мають летіти, скидається на якусь жалібну процесію, і ми, проводжаючи їх, теж невесело виглядаємо.
– Що ж дивного? Погляньте на небо: в таку жахну безодню з доброго, як казали колись, життя не полетиш.
Дехто механічно глянув у небо. Темне, майже чорне було воно. Поодинокі зірки, ті, що мали власне світло, мерехтіли далеко й журливо мружили свої очі. Сонце вмерло, й тільки через велетенські телескопи можна ще було инколи бачити, як через щільну завісу рясного туману пробивалося сяйво поодиноких вибухів сонячних кратерів. А неозброєне око бачило тепер Сонце як ледве помітну жовтаву величезну пляму, якій давали тьмяне світло міріади зірок з Чумацького Шляху. Сонце покірливо відбивало його. З болем схиляли голови засуджені земляни.
Десь далеко, у таємних закутках мозку, все жила ще слабенька надія – якось инакше розв’язати справу, якось инакше врятувати себе – і мимоволі раз-у-раз верталася думка – Нове Сонце! Чому справді тепер, саме тепер нічого не чути за нього?
І наче у відповідь на ці беззвучні запитання пролунала бадьора звістка.
– Слухайте, слухайте! Кілька годин тому ми послали ракети до Нового Сонця. Вони запалять його, і ви матимете яскраве сонячне світло. Не кидайте Землю! Через чотири години воно запалає, наше Сонце!
– Чуєте? – несміливо запитували один одного.
– Так! Не можна летіти, поки не перевірено цього.
– Чотири години можна заждати.
Так гомоніли навколо. Члени Кола добре розуміли, яка то була небезпека – абсолютний підрив дисципліни, прояв повного недовір’я до Кола. З цим треба боротися, припинити рішуче, зразу.
– Земляни, – казали члени. – Не будемо слухати трьох божевільних, що дурять і глузують з вас останньої вашої години на Землі. Коли мали вони справді дати своє химерне Сонце, то чому не зробили цього вчасно? Чому мусимо ми чекати якісь даремні чотири години? Ми пропонуємо рішуче й настирливо продовжувати почату справу. Це ганьба для високого рівня нашої культури – вірити в дитячі казки. Наші небознавці точно вичислили все – час рушати!
Так з обуренням закликали й умовляли землян члени. Але рішуче, одностайне: «Ні, заждемо чотири години!» – було відповіддю на це.
Коло, не зважаючи на незгоду мас, вирішило продовжувати справу. Частина прихильних до них землян на чолі з п’ятьма членами врочисто й поважно пройшли до своїх шкляних «трун» і спокійно полягали в них. Вчені заметушилися навколо.
За кілька часу пронесли повз схвильовану юрбу першу «труну», де, покрите темною тканиною, лежало заанабіозоване, заморожене тіло першого члена. Мовчки, похмуро, розступилися земляни.
– Чи судилося йому ожити коли? – тихо спитав хтось.
Сумно стояла мовчазна юрба, а повз неї одного по одному відносили заморожених і складали до ракет.