Ченк і Юм обидва наввипередки почали доводити їй, яку велику вагу можуть мати її концерти для поширення нових ідей. Обидва говорили з таким щирим запалом, що Ітта, нарешті, розважилась.
– Ну, годі, годі! Вже вірю, що потрібна, що без мене й Сонце ваше, чи то пак наше, не запалає.
Ченк пильно глянув на Юма.
– Боюся, що ви запалите ще й инше сонце.
– А що тоді?
– Юм може тоді забути за своє перше...
– О, ні! – якось надто палко вирвалося в Юма.
Ітта гостро глянула на нього.
Ченк підвівся. Треба йти. Завтра вони зберуться, щоб виробити план боротьби. Тепер вже запізно й до того тут незручно. Їм треба поводитися обережніше. Навколо вороги...
Ітта перша вийшла з кімнати, але зразу ж хитнулася назад – від дверей майнула якась сіра тінь і зникла.
– Бачили?
– Хто це?
– Я не роздивилася. Але нас підслухували!
– Матимемо це на увазі. Видимо, агенти Кола не сплять.
____________________
Все спить ще: і небо
і зорі безсилі. Світає...
П. Тичина
УВ світанок над химерним містом. Чорне небо починало сіріти. Велетенські абриси сонячних рефлекторів викреслювалися на його тлі. Жодне проміння не відбивалося в них. Над обрієм поволі здіймалася темно-червона маса напівзгаслого Сонця. Давно вже звикли земляни дивитися на нього неозброєним оком. Вогненні провалля ще не згаслих велетенських вулканів жевріли подекуди. Сонце важко здіймалося над Землею, щоб віддати своє старече проміння блискучій поверхні мільйонів рефлекторів… Неслухняні зірки не боялися його хворобливого світла і глузливою юрбою вкривали півнеба.
...Срібляста краплинка піднеслась десь із землі і швидко подалася на схід. То був блискучий аеро, що відважно краяв повітря назустріч Сонцю. А за кілька хвилин з того ж місця знявся другий аеро, вкритий захисною фарбою. Він слідом за першим пролетів декілька кілометрів і поволі розтанув у повітрі – його стінки, намащені якоюсь складною речовиною, з такою силою відбивали проміння, що сам він ставав цілком непомітний.
***
Заклавши руки за спину, ходив у своєму кабінеті Ченк. Часом підходив до великої мапи на стіні, напружено, задумливо вдивлявся в неї і знову без кінця ходив по діагоналі.
План ясно викреслювався в його мозку.
Час був рушати до Палацу Рішень.
Ченк вийшов на балкон, де завжди напоготові стояв його аерофотель. Машинально натиснувши ґудзика, він м’яко піднісся над вулицею.
Майже ніхто не помітив, коли Ченк ввійшов до зали Мудрих Рішень. Але промовець, раптом побачивши його, відразу припинив мову і здивований обернувся до Голови.
Ченк цілком спокійно, наче не помічаючи, привітався і зразу попросив слова.
– Я гадаю, шановне членство, що помилка не є злочин. Я прийшов до вас із покутою. Прийшов, щоб працювати з вами, щоб повернутися до заводу. Я хочу просити вас дозволити мені випробувати на заводі те моє удосконалення, яке я збираюся цими днями подарувати землянам. Це нові носи для ракет. Вони забезпечать м’який удар об поверхню планети.
Хвилина ніяковости, яку наче не помічає Голова. Потім увічливо:
– Ми дуже раді вітати цю зміну у ваших думках, Ченку! Тільки, може, ви поясните нам, в чім саме причина її?
– Так, ви маєте право, шановне членство, вимагати від мене пояснення, маєте підстави не довіряти мені...
– О, ні, ні!..
– Чому ж ви зрікаєтеся цього? – посміхнувся Ченк. – Це цілком слушно. І я мушу все пояснити вам. Мене страшенно вразили тисячі самогубств, що спалахнули внаслідок нашої помилкової агітації. Я зрозумів це як протест, як рішучу незгоду з нами. Це море крови, проллятої за химерну ідею, повернуло мене назад до вас, назад до заводу, до моєї улюбленої праці.
Тоді Голова:
– Ми віримо вам, Ченку! Ми просимо повернутися до заводу. І ваша робота, ваш проект будуть для нас за кращий доказ, що помилка не є злочин.
***
На другий бік земної кулі перелетів відважний аеро. Там, де хвилястою смугою з півдня на північ накреслено хребет Уральських гір, там, затримавши літ над невеличкою долиною, наче сокіл, просто долі спустився він. Присмоктався до високого шпилю на даху якогось дивного будинку. Щільні металеві жалюзі закривали стіни і стелю з усіх боків. Ітта і Юм вийшли з аеро на маленький майданчик, яким закінчувався шпиль, повитий крученими східцями.
– Як холодно тут, Юме.
Вона оглянулася.
Близько коло них, стиснене сірими скелями, ховалося мертве застигле озеро. Під грубою шкориною льоду, що вкривала його, не чути було життя. У напівтьмі казково-заворожений здавався невеликий будинок з високим шпилем і важкими залізними віями на заплющених вікнах.