Від полум’я любовного взяла
Вода таку цілющу й дивну силу,
Що багатьох на ноги підвела,
Хто вже прощавсь, збираючись в могилу.
Він і мене тим факелом торкнувсь,
Від подруги очей знов запаливши;
І в серці враз любовний щем проснувсь.
Купавсь там теж, хоч туги й не згасивши.
Вода і жодна із земних речей
Не зцілять – лиш вогонь її очей.
154
Божок кохання якось задрімав,
Поклавши поруч смолоскип любовний.
Гурт німф веселий мимо пробігав,
Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.
Одна з них, найцнотливіша, вогонь,
Що смертним стільки мук завдав сердечних,
Вхопила й кинула в струмок його,
Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.
З тих пір вода, що смолоскип згасила,
Завжди гаряча, навіть хай зима:
Від всіх недуг її цілюща сила;
І я там лікувавсь, та все дарма.
Любов нагріла воду, мов вулкан, –
Саму ж не остудив би й океан.