Й підтверджують зірки пророцтва їх,
Що вічне правди і краси єднання,
Як у нащадках втілишся своїх.
А якщо ні, то щезне за тобою
Краса – і правду забере з собою.
15
Коли я бачу, як краса згоря,
Як мить лиш відділя ріст від згасання,
Й що світ – лиш сцена, лиш вистава й гра,
Щоб в ній збувались зорей віщування;
Коли дивлюсь, як нас ті ж небеса
Ростять і нищать, мов стебло рослини:
Леліють юних, як згаса краса –
Байдужі, й забувають в домовині; –
Я ладен юнь твою боготворить,
Схвильований несталістю такою,
Де час і тлін взялись перетворить
Твій юний день в ніч вічного покою.
Й мов пагону, тобі – вже так люблю –
Змарноване все знов я прищеплю.
16
Але чому із часом у двобої
До перемоги ти не прагнеш більш,
Й для захисту вже не шукаєш зброї
Надійнішої за мій скромний вірш?
Тепер, як ти досяг свого зеніту,
Сади ж дівочі заглушив бур’ян,
Вони твого живого прагнуть цвіту,
А не під пензлем зрощених рум’ян.
Саме життя акценти всі розставить.
Ні грифель часу, ні перо моє
Не збереже й належно не представить
В очах потомків надбання твоє.
Лиш втілившись у дітях за життя,
Продовжиш цим земне своє буття.
17
Ну хто колись повірить у мій вірш,
Хай ти у нім коштовніший перлини;
Та – свідок бог – могили він не згірш:
Все взявши, не покаже й половини.
Якби вмістити навіть зміг в сонет
Красу очей твоїх в рядку одному,
Потомок скаже: «Бреше цей поет,
Божественне даруючи земному», –
Й на кпини візьме зжовклий папірець,
Немов дідка, що здатен прибрехати;
Мовляв, поет собі брав за взірець
З античних од спотворені цитати.
Живи ж тоді твій син – і в спорі тім
Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.
18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем?
Миліший ти й чарівніший за нього.
Буває, в травні холодом війне,
Та й літо наше – кілька тижнів всього:
То спекою сяйне з усіх сторін,
То лиш прогляне з хмар небесне око,
Природа в круговерті примх і змін
То нас леліє, то гнітить глибоко.
Але твоя не кінчиться краса,
І літо твоє вічне не зів’яне,
Безсила смерть тут і її коса,
Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.
Ти будеш в ньому жити до тих пір,
Допоки дишуть груди й бачить зір.
19
О, ненаситний часе, лева кігті
Затуплюй, все живе винищуй, рви
Із пащі тигра ікла, якщо б міг ти,
То й фенікса спали в його крові;
У круговерті вічній пори року
Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;
Пошли нам кару, навіть хай жорстоку –
Забороняю лиш одне тобі:
О, не карбуй чоло його в знемозі,
В глибоких зморшках усміх не гаси –
У юності й краси апофеозі
Хай він залишиться взірцем краси.
Та якщо навіть вчиниш ти найгірш –
Він вічно юним увійде в мій вірш.
20
Ти у природи взяв обличчя жінки,
Панянко-пане пристрастей моїх,
Жіночу серця ніжність, та не вчинки
Примхливі – корінь вад її усіх.
Такий же погляд, тільки без лукавства,
Що в позолоті бачить все навкруг,
Весь – гра відтінків, але без недбальства,
Чаруєш друзів, зваблюєш подруг.
Тебе природа жінкою б створила,
Та, спалахнувши пристрастю сама,
Вона мене з тобою розлучила,
Те давши, в чім потреб мені нема.
Для втіх жіноцтва створений – будь ним:
Мені любов віддай, все інше – їм.
21
Ні, тих поетів не візьму подобу,
В чиїх віршах фальшивий блиск краси,
Які і в небі бачать лиш оздобу,
Й лиш ангельські скрізь чують голоси;
Що з місяцем і сонцем все рівняють,
З землею і з перлинами морів,
З квітневим цвітом першим, всім, що знають