У цім найкращому з усіх світів.
Дозволь мені, правдивому в любові,
Й у вірші обійтися без прикрас –
Він весь земний, не в осяйному слові,
Як той, що з неба споглядає нас.
Та й що любові похвали мої –
Я ж продавати не берусь її.
22
Не вірю дзеркалу, що постарів,
До того часу, поки юний ти;
Та ляже зморшка і тобі між брів,
Як визнаю: й мені більш не цвісти.
Бо вся краса квітучих днів твоїх –
Мого лиш серця сяючий убір,
Що в твоїх грудях, як твоє – в моїх;
Й не старший я за тебе вже з тих пір.
То ж, любий мій, і ти про себе дбай,
Як я про тебе, в кім моє життя;
Про серце в грудях теж не забувай,
Як ніжна мати про своє дитя; –
Бо б’ються спільно юне і старе –
Й твоє загине, як моє замре.
23
Як той актор невпевнений на сцені,
Що з остраху з своєї ролі збивсь,
Чи той безумець, що в злобі шаленій
Безвольним і засліпленим зробивсь –
Так я, сором’язливий, забуваю,
Що про любов сказати було б слід;
Від ніжності більш мовчазним буваю,
Не в змозі подолать любові гніт.
То ж хай хоч книга до тебе говорить,
Німий посланець, мовою віршів;
Що рветься з серця, хай вона повторить,
Сказавши більш, аніж лавина слів.
Що пише – вмій читать – любов німа:
Очима чути вчить вона сама.
24
Мій маляр-зір наніс лице твоє
На найніжніше серця тло мого;
Й за раму стало тіло вже моє,
За перспективу ж – майстра ремесло.
А ти, щоб свій побачить силует,
Крізь маляра вдивляйся в його твір;
В моїх грудей майстерні твій портрет,
Та вікна в ній вже склитиме твій зір.
На послуги очей взаємні глянь:
Мої твій образ творять, а твої
Є вікнами грудей моїх, крізь грань
Їх сонце осяйне скарби мої.
Та їх майстерність з присмаком вини:
Прикрашують, що бачили вони.
25
Хай хваляться, до кого схильні зорі,
Хто славою, хто титулом своїм,
А я, у них не будучи в фаворі,
Отримав дар, який не рівня їм.
Вельможа знатний в славі і гордині –
Та він під сонцем лиш нагідок цвіт,
Й зотліє його слава в домовині,
Як і вони – не лишиться і слід.
І полководець, чий тріумф відбувся,
Як виграв сотні битв; одну ж програв –
Одразу звань і титулів позбувся,
Й забули всі заслуги, що він мав.
Я ж тішусь, що любимий і люблю:
Любов не відберуть, сам не згублю.
26
Володарю мій любий! Бути бранцем
Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст,
Тобі рядок цей шлю своїм посланцем
Засвідчить шану, а не власний хист; –
Таку глибоку, що слова убогі
Навряд чи й виразять її, як слід,
Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги
До твого серця, влються в думки хід; –
До тих пір, поки – з долею у змові –
Зоря сяйне і в сутінки мої,
Й нове вбрання дасть і моїй любові,
Щоб ти належно оцінив її.
Про неї лиш тоді скажу тобі,
А поки-що таїтиму в собі.
27
За день втомившись, хочу я заснуть,
Знайти у ліжку бажаний спочинок,
Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть,
У мандри звуть, снуються без зупинок.
Вони прямують в далеч від мене
До тебе, мов до місць святих прочани;
Хоч втомлений, та око й не змигне,
Вдивляючись в пітьму, куди помчали;
Й знаходить в ній душі моєї зір
Твою незриму тінь мені сліпому,
Що морок розганя, мов сяйво зір,
Й по-іншому явля красу знайому.
Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа –
З-за тебе мені спокою нема.
28
Як повернуть мені блаженний спокій,
Якщо й спочинок – втома лиш одна?
Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки
Гнітить щоночі день і ніч – щодня?
Хоч вороги, та, взявшися за руки,
Заповзялись на мене день і ніч:
Один – важкою працею; розпуки