Простить тобі гріх більший, ніж він є.
Провини всі твої в собі вміщаю,
З винувача захисником стаю;
На зло собі я все тобі прощаю,
Мирю ненависть і любов свою.
І хоч я вже довіку спільник твій –
В мене ти крадеш, злодію ти мій.
36
Так, визнаю: я порізно з тобою,
Любов же неподільна і одна;
Хай всі гріхи залишаться зі мною,
А честь твоя нехай ганьби не зна.
Бо в цій любові наша доля спільна,
Недоля ж різна в кожного в житті;
І хоч вона любов змінить не вільна,
Та краде в неї миті золоті.
Я змушений тебе не впізнавати,
Щоб навіть тінь не кинуть на тебе, –
Не можеш ти й мене пошанувати
Інакше, ніж знеславивши себе.
Побережись; така любов моя:
Раз ти в мені – моя вже й честь твоя.
37
Як батько в старості знаходить втіху,
Відчувши в дітях жвавість молоду –
Так я, вступивши в осінь, радість тиху
В твоїх добрі і правді віднайду.
Краса, багатство, знатність, розум, сила –
Всім враз чи порізно з чеснот твоїх,
Чим доля тебе щедро наділила –
Прищеплюю й свою любов до них.
Вже не слабкий, не бідний, як здавалось,
З тих пір, як став для мене ти взірцем;
З твоїх щедрот щось і мені дісталось:
Твоєї слави гріюсь промінцем.
Як все найкраще бачу у тобі,
То в десять раз щасливіший тоді.
38
Що може моя муза ще бажати,
Якщо свій подих в мій вливаєш вірш,
Й блаженство це не в силах передати
Мої слова, ну а папір – тим більш?
І вже завдячуй лиш собі самому,
Якщо й в мені щось вартісне знайшли:
Не висловить кому – хіба німому –
Красі твоїй і доблестям хвали?
Десятою стань музою поету,
Кориснішою решти в десять раз,
Його віршам надай такого лету,
Щоб все написане затьмили враз; –
Хоч слава б неоднакова була:
Мені – лиш вдячність, а тобі – хвала.
39
Оспівувати як мені тебе,
Якщо твоє все я в собі зберіг?
Й що толку, як хвалитиму себе –
Та й ще кого в тобі хвалити б міг?
То ж лиш з-за цього слід роздільно жить,
Щоб дві любові не злились в одну,
Щоб кожній з них в тобі я міг служить,
Засвідчивши своєї глибину.
І хоч розлука мучитиме нас,
Та все ж дозвілля дасть тобі й мені
На спомини любовні втіху й час,
Оманами заповнюючи дні.
Ти вчиш, як порівну все поділити,
Й хоч там любов десь – тут її хвалити.
40
Візьми мої любові всі, що знаєш;
Та щось чи зміниш цим ти у собі?
Бо та любов, що справжньою вважаєш,
Вона й раніш належала тобі.
Що видати любов мою бажаєш
Вже за свою – не ставлю у вину,
Лиш дорікну за те, що зневажаєш
Її за терпкий присмак полину.
Я все прощаю, злодію мій милий,
Хоч бідняка ти нагло обікрав –
Образ любовних глибше ранять стріли,
Ніж якби кривди явної зазнав.
Лукавство хтиве, добрим злом своїм
Убий – та ворогом не будь моїм.
41
Хоч прикро, та дрібні образи всі,
Як вільний ти і серцем не зі мною,
Все ж личать твоїй юності й красі,
Бо скрізь спокуси ходять за тобою.
Стрункий – то ж всі запрошують в танок,
Вродливий – терпиш напади серцеві,
Та й як спокус і домагань жінок
Уникнути, як сам – нащадок Єви?
Якби ж то ще й приборкати зумів
Ти буйство юності, краси і лесті,
Щоб шал його нестримний не довів
Тебе вже до подвійного безчестя:
Її – бо вродою причарував,
Свого – бо болю цим мені завдав.
42
Ще не печаль вся, що тобі належить
Вона – я ж палко так любив її;
Що ти належиш їй – це більш бентежить:
Втрачаю враз любові дві свої.
Вам любі кривдники, все вибачаю:
Ким я для неї був – ти зараз став,
В тобі ж вона любов ту зустрічає,