Що ти в дарунок від мене дістав.
Як друга втратив – милій він дістався,
А втратив ту – знайшов товариш мій,
Всі в виграші, я ж в програші остався
Подвійному, і хрест нестиму свій.
Одне втіша: як в нас вже все одне –
Вона в тобі кохає все ж мене.
43
Найкраще бачу, як заплющу очі,
А вдень приречений на сліпоту,
Ти в снах мені являєшся щоночі
Й для зору осяваєш темноту.
Якщо лиш тінь твоя така яскрава
Моїм очам крізь тіней млу нічних, –
Яскравішою сонця була б з’ява
Твоя у блиску тіней дня ясних.
Проснувшись, як хотіли б мої очі,
Щоб ти явивсь в живім відлунні дня, –
Так образ твій у мертвій тиші ночі
Мій зір сліпий заполонив до дна.
Без тебе видавсь ніччю день мені;
Ніч – днем ясним, як ти явивсь вві сні.
44
Якби враз думкою зробилось тіло,
Вже відстані не розлучили б нас,
За мить одну до тебе б долетіло,
Ні простір не завадив би, ні час.
Хай навіть би знаходивсь якнайдалі
Від тих країв, де зараз квітнеш ти –
Ніщо для думки суша й море, далі
Вмить подолавши, досягла б мети.
Шкода, що я, мов думка, не полину
В світи далекі, щоб тебе знайти;
Й оплакую, скорившись, воду й глину,
З якої створені і я, і ти.
Й що взяти з них, повільних, наче віз –
Хіба що сліз, важких, пекучих сліз.
45
Повітря і вогонь – це дві стихії,
Що поруч тебе, доки ти в мені;
Бажання подих, полум’я надії
Мені в розлуці втіхою одні.
Й коли стрімкі ці дві до тебе линуть,
Любові мої ніжні посланці,
Одразу ж інші дві, повільні, зринуть
Й обсядуть душу, наче ті старці –
Аж поки знов я втіхи не діждуся,
Як ті гінці повернуться назад
Із звісткою, якою звеселюся,
Довідавшись, що в тебе все гаразд.
Тоді щасливий, та лише на мить,
Бо знов до тебе моя думка мчить.
46
Мій зір із серцем в грізному двобої,
Не можуть вони скарб свій поділить,
Мій зір бажає володіть тобою,
А серце хоче в грудях затаїть.
Клянеться серце, що лиш в нім незримо
Присутня ти у днях його й ночах,
А зір спростовує це невмолимо
Й засвідчує: живеш ти лиш в очах.
На поклик їх зійшлись думки, щоб спору
Покласти край в їх марній боротьбі,
Й рішили, що належатиме зору,
Й що серцю із чеснот всіх у тобі.
Отож: очам – вся зовнішня краса,
А серцю – внутрішня любов уся.
47
Мій зір із серцем вже давно у змові,
Й біль іншого, немов свою сприйма,
Як серце задихається з любові,
Чи плачуть очі, як тебе нема.
Після розлуки, виснажене постом,
На своє свято око й серце зве,
Пізніше вже у серця око гостем –
Йому твій образ в мріях оживе.
То ж, зримим образом чи лиш в уяві,
Ти у мені присутня кожну мить.
Вже в думці не дивуюсь твоїй з’яві,
До мене звідусіль вона домчить.
А якщо й думка спить – ти в тьмі ночей
Приходиш в снах до серця і очей.
48
Завбачливо, рушаючи в дорогу,
Й дріб’язок свій весь під замок я брав,
Й розвіював цим острах і тривогу,
Чи хтось його, як в мандрах я, не вкрав.
Ти ж, поряд з ким і скарб мій весь – дрібничка,
Найвища цінність, зараз же – мій біль;
Тебе, без кого й день мені, як нічка,
Всі вкрасти можуть в мене, й звідусіль.
Й куди ж ховати б мав свою богиню,
Щоб від усіх для себе зберегти?
Хіба що – в найніжнішу серця скриню,
Яку покинуть завжди вільна ти.
Але боюсь, що вкрадуть тебе й там,
Бо скарб свій добровільно не віддам.
49
На чорний день – якщо колись він буде –
Коли засудиш вади всі мої,
Коли любов твоя мою забуде,
Прибутки й трати зваживши свої; –
На чорний день – коли ти пройдеш мимо,