Нарікання на нерозумність друга, який повстає проти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники краси, в якому б вигляді вона не поставала — античні пам’ятки, природа, людське тіло, — вони створюють справжній культ прекрасного, в центрі якого незмінно опиняється людський індивід. Красу людського тіла змальовує С. Боттічеллі в чудовій картині «Народження Венери». Італійський гуманіст Дж. Манетті в книзі «Про достоїнство і перевагу людини» вигукує: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла… Наскільки благородна і досконала душа людини».
Однак поступово ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час — безжальний противник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик (19). Його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).
Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука з другом (27—32). Нарочито піднесена мова перших сонетів помалу починає поступатися місцем живому розмовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (29, 30). І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому. Його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.
Проте утвердженню гармонії чинить опір сама реальність. З’являється нова тема: зрада друга і невірність коханої (33). Страждаючи від подвійної зради, герой все ж таки прагне виправдати юнака (41). Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежної відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (57—58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.
Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою проблемою, осмислити яку були покликані центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більш глобально-філософськими. Зростає їх емоційна виразність. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-й сонет, надзвичайно співзвучний монологу Гамлета «Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжество зла дублюються в цілій низці сонетів (71, 72, 73). Лихе начало проникає навіть у душу самого героя (62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світ друга (69). Проте не до констатації дисгармонії, а до її переборення прагне протагоніст сонетів.
Знову виникає тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здаються нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з’являється образ поета-суперника. Не без лукавого самоприниження порівнює протагоніст себе і свого противника, який теж оспівав красу юного друга. Його суперник — прихильник «ученої поезії». Його поезія подібна до величного корабля. Друга поет уславив «в пісеннім громі» (80). Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерій вірності природі. Не випадково у передмові до першого зібрання творів його художня манера визначена так: «Він, котрий був таким щасливим наслідувачем природи, був також і найдосконалішим виразником її».
Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Автор сонетів і сам часто-густо використовує художні прийоми евфуїстичної поезії, його вірші рясніють дотепними сплетіннями образів, витонченими метафорами. «Гра ума», проте, ніколи не стає самоцінною, не витісняє справжності почуття. Завдання поезії — відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому — сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера — складні порухи людської душі.