Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.
Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого кохання віддані посли, —
Вода й земля. що в плоть мою вросли,
Руйнують вщент усі мої надії.
Найважчої тоді я повен муки,
Аж доки вернуться посланці знов
І вістку принесуть, що друг здоров,
Що згадує мене у дні розлуки.
Щасливий я. Та уриваю сміх.
Шлю знов послів і жду в тривозі їх.
46
Мій зір і серце мруть на полі бою,* —
За тебе згубна йде між них війна.
Бо скарб, не ділячи поміж собою,
Посісти прагне кожна сторона.
Я чую серця стук: «Вона в мені,
Куди не проникають очі ниці».
Метнувся зір: «Наслухались брехні!
Навік вона ввійшла в мої зіниці».
Щоб тій війні покласти край назавше,
Парламентери дум зійшлись за стіл
І миру мудрого дійшли, поклавши:
Коштовний скарб розпаювать навпіл.
Очам — що вхопить зорове сприймання,
А серцю вже — сердечний пал кохання,
47
Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.
Як зір ласує образам твоїм,*
То пригоща й союзника обідом.
Щоб любі мрії розділить з сусідом,
І серце зве союзника в, свій дім.
Притулок твій — моя уява й груди:
Нема тебе — і все-таки ти в них,
Адже з думок ти не втечеш нікуди, —
Думки в мені, як ти в думках моїх,
А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,
Щоб чарувать мої і серце, й очі.
48
Старанно я, готуючись в дорогу,
Майно своє ховаю під замки,
Щоб гість незваний до набутку мого
Пожадливої не простяг руки.
А ти — джерело муки і відради,
Найбільша цінносте мого життя,
Перед якою й золото — сміття,
Тебе хто-будь, побачивши, украде.
Куди ж мені сховать тебе? Хіба що
В єдиний сховок — до моїх грудей,
Щоб не наважився з лихих людей
Привласнити мій скарб якийсь ледащо,
Та скарбу цього не сховать ніде, —
Його і в серці злодій віднайде.
49
В той час лихий (нехай він нас мине),
Коли усі мої відкриєш вади,
І зиск, і втрати зваживши, мене
Позбавиш ти останньої відради,
В той час лихий, коли, ідучи мимо,
Ти збайдужа кивнеш на мій привіт,
Як не мені, а вже комусь цвістиме
Твоєї вроди молодої цвіт,
В той час лихий * свої зміцню я сили
Визнанням вад і власної вини,
Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили
І проти мене свідчили вони.
Покинути мене ти маєш право, —
Чуттям твоїм я не знайду підстави.
50
Як важко їхати вперед мені.
Таж верстви ці, лукаві лиходії,
Мене щораз віддалюють від мрії,
Від радості, що скрилась в тумані.
Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —
Вантаж розлуки, туги, безнадії.
Він стиха йде, неначе розуміє:
Що дальша путь — безрадісніші дні.
Кінь тільки рже на всі мої спонуки,
І шарпають мене ті дикі звуки, —
Сталь острогів так на коня не діє.
О, скільки їхати іще століть?
Ти десь позаду вже, моя надіє,
А біль тупий попереду стоїть.
51
Вперед рвучись дорогами простими,
Коня повільність виправдать я рад,
Але тепер, вертаючись назад,
Кажу йому: — Лінивство непростиме!
До тебе вихор хай мене нестиме,
Неначе з гір нестримний водоспад,
Удари буду сипати, як град,
Лише б стихію підігнати ними.
Рвучись до тебе у зворотну путь,
Злиденну шкапу миттю обженуть
Крилаті прагнення — любові діти.
Вони виправдують нужденну тлінь:
«Від щастя їхати — потрібен кінь,
До щастя — нашими крильми летіти».
52
Я — мов багач, що може в кожну мить *
Свої скарби заховані відкрити,
Та оглядать не часто їх спішить,
Щоб тим блаженства вістря не тупити
Великих свят на рік приходить раз
Для нас пора і радісна, й врочиста,
І ми в разках коштовного намиста