Я певен, що в минулому поети
Вславляли менш достойнії предмети.
60
Як хвилі мчать на узбережну рінь,
Так в небуття і наші мчать хвилини:
Одну поглине вічності глибінь,
На зміну їй уже наступна лине.
Все зроджене під блиском осяйним
До сонця пнеться, зріючи незримо.
А там встає затемнення над ним,
І Час дари свої стина без втриму:
Цвіт юності безжально обрива
І люто борознить чоло краси,
І все живе лягає, мов трава,
На пруг неутомленної коси.
Та вірш мій проти смерті сміло стане
І захистить твоє лице кохане.
61
Чи це з твоєї волі образ твій *
Являється примарою щоночі,
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?
Чи це до мене шлеш ти свого духа, —
Слугу й раба ревнивих підозрінь, —
Щоб при мені він, як незрима тінь,
Моїх учинків наглядав і слухав?
О ні! Не досить любиш ти, щоб тим
Себе й вночі тривожить без потреби.
Це, біля мене ставши вартовим,
Моя любов піклується про тебе,
Щоб ти була щаслива уві сні —
Комусь близька, для мене — в далині.
62
Гріх себелюбства — гріх моїх очей,
Душі і тіла непростимий гріх.
І лікування марне тут: ачей
Гріха не вирвати з грудей моїх.
Отож і малював мій зір мене
Вродливцем пишним з голови до ніг.
І серце вірило моє дурне,
Що вродою усіх я переміг.
А в дзеркалі (лукавий фарисей!) —
Подоба зморщена — моя чи ні?
О грішне око! Як же хворий сей
Все бачене шельмує в маячні.
Тебе повсюдно в серці я несу,
Тож око й віддає твою красу.
63
Настане час, коли мою любов,
Так, як мене, зігнуть додолу роки,
І в жилах юна охолоне кров,
І ляжуть зморшки на чоло глибокі;
Твій ранок ступить на нічний поріг,
І меркнути почнуть весняні шати,
І всі скарби, що ранок їх беріг,
Не будуть більше золотом блищати.
Про час отой фортеця в мене є,
Де слова мідь, певніша від гармати,
Здола красу, як не життя твоє,
Від часу згубного обороняти.
Твоя фортеця — чорні ці рядки,
І врода в них переживе віки.
64
Дивлюсь, як нищівна потуга літ
Красу віків змітає і корони.
Одвічні вежі, мармур і граніт, —
Ніщо не зна від смерті охорони.
Щодня ненатлий океан в злобі
Прибоєм землю пожира багату,
І суша, з морем ставши на двобій,
Вирівнює здобутками утрату.
Дивлюсь — одні держави піднялись,
А ті уже дійшли свого розвалу.
І страшно думати, що смерть колись
Любов мою зруйнує нетривалу.
Ці мислі чорні прирекли мене
На сум за тим, що скоро промайне.
65
Мідь і граніт, земля і океани
Не вистоять під натиском часу.
Тож як твою оборонить красу,
Тендітна квітко, витворе весняний?
Проти облоги войовничих днів
Чи може встояти дихання літа,
Коли в покорі никне міць граніту,
Нікчемна перед пащею віків?
О скорбна думо, марення безсиле!
Для свіжості земної красоти
Хто може сховище тривке знайти,
Щоб від часу спасти обличчя миле?
Та над сторіччями краса твоя
З мого чорнила, може, засія.
66
Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості — ганебний суд,
І злу — добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.*
67
Ну, і чому живеш ти у гріхах,
Безчестя прикриваючи собою?
Щоб зло гострило світові на страх
Приховану твоїм іменням зброю?
Щоб фальш в’ялила мак твого лиця *