Саме такий платонічний характер дружби вимальовується в Шекспірових сонетах про розлуку (24; 44-47; 50; 51). До речі, прославляючи свого юного друга, Шекспір продовжував традицію, яка має глибоке коріння. Як відомо, ще давньогрецький поет Феогнід уславив поетичним словом образ свого молодого друга Кірна — сина аристократа Поліпая.
У перших 19 сонетах Шекспір оспівує дивовижно вродливого юнака і наполегливо радить йому (особливо в сонетах 7, 13, 14) одружитися й мати сина, щоб продовжити в ньому себе, свою красу;
Квіт правди і краси цвістиме спільно,
Як по тобі нащадок твій зросте (14).
Фізична і духовна краса Шекспірового друга оспівана з неабиякою вишуканістю (в дусі сонетних звертань, які стали традиційними): зовнішність Адоніса і Гелени меркне перед його вродою (сон. 53). Він є натхненником поета, його музою (сон. 78).
Та ось серед пишномовної риторики піднесеного захоплення звучить мотив гіркотного розчарування й докору. З 41 сонета довідуємось про подвійну зраду друга: він зійшовся з коханою поета. Та йому поет прощає це зухвальство, бо дружба, врешті, дорожча за кохання. Дружба просвітлює ум і очищав душу, кохання ж затуманює розум, п'янить, одурманює.
Сліпа любов затьмарила мій зір,
І те, що бачу, — вже мені незриме...
Такими словами починається 137 сонет і закінчується ще тяжчим акордом:
Я правди вже не бачу довгі дні,
І душу облягла чума брехні.
Любов «смуглявої леді», вторгаючись в ідеальні взаємини між ним та його другом, викликає у поета важкі настрої.
Третьою дійовою особою сонетів є образ поета. Сучасні дослідники відмовляються від «прямого ототожнення ліричного героя «Сонетів» з самим Шекспіром» (Анікст). Справді, ліричний герой сонетів, до образу якого «ввійшло немало особистого», — це «не автопортрет, а художній образ людини, такої ж життєво правдивої і реальної, як образи героїв Шекспірових драм». Ліричний герой сонетів, спочатку наївний і м'якосердий, поступово мужніє і загартовується, чинячи опір суспільній гидоті й моральному здичавінню, які доводять його інколи до відчаю (що знайшло відбиток у сонетах 66, 121 та інших).
Розшуки об'єктів звертань у «Сонетах» — марна річ.
Ніщо не зобов'язувало Шекспіра до точності у відтворенні реальних особливостей конкретно взятих осіб. Навпаки, він, як митець, не міг не скористатися правом на художній домисел чи вимисел.
Немає ніякої змоги чітко відмежувати сонети, присвячені другові поета, від сонетів, де фігурує «смуглява леді». Серед перших 127 сонетів є такі, що радше адресовані дамі, аніж джентльменові. В обох згаданих групах є сонети, де рід об'єкта звертань визначити неможливо, і в таких випадках перекладачі покладаються лише на своє чуття. А є й такі, де об'єкт звертання відсутній зовсім.
Сонетні традиції, в полоні яких був Шекспір, поклали значний відбиток на характер створення образів усіх трьох героїв, що фігурують у його сонетах.
Переважну більшість своїх сонетів Шекспір (як твердять дослідники) створює в період від 1592 по 1598 рік. Саме в ці роки одна за одною виходять в Англії сонетні збірки відомих тоді англійських поетів, таких як Самюел Деньєл, Томас Уотсон, Барнебі Барнс, Томас Лодж, Джайлз Флетчер, Генрі Констебл, Вільям Персі, Майкл Драйтон, Едмунд Спенсер, Річард Барнфілд, Бартоломью Ґріффін, Вільям Сміт, Генрі Лок, Роберт Тофт, Ніколас Бретон. Деякі з них опублікували навіть по дві збірки. У той же період вийшли ще два сонетні збірники анонімних авторів. В жодній країні не скупчувалось одночасно такої кількості сонетистів. Складається враження, що Альбіон став тоді сонетним цехом. Шекспір у галузі творення сонетів з успіхом змагається з найобдарованішими своїми сучасниками.
Як поетична форма сонет з'являється, очевидно, в XIII ст. у провансальських трубадурів. Але світовою славою своєю він зобов'язаний італійському поетові-гуманістові Франческо Петрарці (1304-1374), який після Ґвідо Кавальканті і Данте Аліґ'єрі був третім відомим сонетистом в Італії.
Класичний італійський сонет складається з двох катренів та двох терцетів. Катрени мають дві рими — перехресні (АБАБ) або охоплюючі (АББА). Терцети — здебільшого три (рідше дві) рими, розташовані таким чином: ВВГ ДГД або ВВГ ДДГ. Повторення слів (крім службових) у сонеті не допускається. Класичний розмір сонета — одинадцятискладовий вірш (у нас — п'ятистопний ямб). Відбиваючи переважно «конфлікт чуття» (І. Франко), сонет не позбавлений драматичного напруження. В першому катрені тема намічається, в другому розгортається і загострюється, а в терцетах подається її вирішення або узагальнення, яке робить поет на основі зображеного.