Англійські поети починають захоплюватися сонетом з 16 ст. Спочатку вони переймають класичну італійську схему його, а потім виковують свою. Англійська схема сонета, яка прийняла назву шекспірівської (лише тому, що до неї вдався Шекспір), з'явилася до Шекспіра. Вона являє собою поєднання трьох катренів і фінального дуета (двовірша) з таким порядком римування: АБАБ ВГВГ ДЕДЕ ЄЄ. Обрана Шекспіром схема була не такою тісною, як італійська, що нав'язувала однакові рими для обох катренів і передбачала загальну кількість рим не більше п'яти (проти семи в англійській схемі). Перші сонети в Англії з'являються під пером Томаса Уайета (1503-1542), у творчості якого оригінально поєднуються досягнення італійської лірики та народної своєю суттю поезії Джефрі Чосера. Уайєт створює сонет, який на відміну від італійського складається з трьох катренів і двовірша.
Прийнята в Англії схема римування завдячує своєю появою іншому сонетистові — Генрі Говарду графу Серрі (1517-1547), у якого, правда, поряд з цим «шекспірівським» розташуванням рим знаходимо й інший їх порядок, як і в декого з його наступників. У Шекспіра зустрічаються лише поодинокі відступи від прийнятої норми (скажімо, у 99 сонеті 15 рядків, а 126 не має фінального двовірша).
До найобдарованіших сонетистів серед сучасників Шекспіра належать: Едмунд Спенсер (1553-1599), якого вважають другим після Чосера класиком англійської літератури; Роберт Ґрін (1560-1592), який разом а Христофером Марло (1564-1593) і деякими іншими панував на англійській сцені до того, як над виром лондонської поезії несподівано піднісся Шекспір; Міійкл Дрейтон (1563-1631) — теж видатний поет і драматург.
Найзначнішими суперниками Шекспіра і в драматургії, і в ліриці були Ґрін та Марло. Змаганнія ними знайшло, як вважають дослідники, відгомін в окремих його сонетах. Висловлюється припущення, що сонет 130, у якому варіюється темп сонета 21, є своєрідним випадом Шекспіра проти надуживання сонетними красивостями, на які багата поезія Ґріна.
Тут беруться на карб і поетична нещирість Ґріна, який оспівував у сонетах не реальну особу коханої, а якийсь абстрактний образ неіснуючої істоти; і неприязнь Ґріна до Шекспіра, що знайшла відбиток у його передсмертному памфлеті, де він Шекспіра називає вискочнем; і те, що Шекспірова натура нерідко бунтувала проти всякого фальшу.
Безсумнівно, найсильнішим суперником Шекспіра і в ліриці, і в драматургії був його ровесник Христофсер Марло. Коли Шекспір з'явився на обрії лондонської поезії, Марло вже досяг зеніту поетичної слави. Коли Шекспір починав роботу над першими своїми хроніками, Христофера Марло вже знали як автора високохудожніх п'єс («Доктор Фауст», «Тамерлан Великий», «Мальтійський єврей», «Едуард II»), що увінчували славу цього «улюбленця муз». Марло і Шекспір одночасно домагалися прихильності графа Саутгемптона: перший присвятив йому свою поему «Геро та Леандр», другий — «Венеру та Адоніса». Лише після трагічної загибелі Марло Саутгемптон почав прихильніше ставитись до Шекспіра.
Не виключена можливість, хоча й немає прямих доказів того, що 79 та 86 сонети містять у собі відгомін змагання з Марло.
Загадки, таємниці й породжувані ними припущення, здогади... Чи не дратують, чи не розчаровують вони? Не виключається, очевидно, й таке. Та разом з тим усе це й вабить, розпалюючи уяву не лише дослідника, але й читача. Мають чи не мають підставу всі згадані гіпотези, на яких, до речі, балансує шекспірознавство, та вони, певною мірою компенсуючи відсутність документально засвідчених фактів, дають змогу відчути напружену атмосферу поетичних змагань, у якій Вільям Шекспір кував свої незабутні сонети.
Зваблені загадками романтичної інтриги сонетних героїв, читачі (а подекуди й коментатори та дослідники) іноді менше уваги приділяють як мотивам, що виходять за межі суто інтимних взаємин, так і поетичній формі, в яку вони вилиті. В «Сонетах» вимальовується передусім ніжна душа ліричного героя (поета), яку боляче вражають незначні, здавалося б, відступи від норм людяності, культивованої гуманістичною добою. Неуважність друга насторожує поета. Розлука мучить (сон. 47). Зрада викликав безутішне відчуття самотності (сон. 134). Вона доводить до відчаю (сон. 139). Стиснутий лещатами гіркого смутку, поет намагається затамувати душевний біль непереконливим логізуванням (сон. 42, згадуваний вище) або втішитись явним, неприхованим обманом (сон. 138). Але від цього йому стає що тяжче, і він картає себе (сон. 137). Перед читачем вимальовується не лише ніжність поета, але й добросердечність його (сон. 94), що протистоїть хижим, егоїстичним нахилам та інстинктам.