Через своїх героїв Шекспір звертається до людства, піднімаючи завісу над таємницями своєї душі. З щирим уболіванням пише він про скороминучість краси та молодості (сон. 12) і радить продовжити себе в потомстві (сонети 1-17). Його засмучує всякий, хто намагається накинути покривало краси на свою порочність (сон. 95). Поета обурюють люди, які міряють інших на свій аршин (сон. 121), гнітить суспільна несправедливість (сон. 66), обсідають чорні думи про смерть (сон. 74).
Але бувають і світлі хвилини. Тоді поет заявляє про перевагу людського духу над смертю (сон. 146). Це зерно мотиву Ґетевого «Фауста» зустрічається пізніше в сонеті Джона Донна (1573-1631), опублікованому через два роки після його смерті [2] (1633).
На вірі в непереможну силу людського духу базується тема безсмертя поета і поезії, тема, якої Шекспір торкається в сонетах 54, 60, 63, 65 і особливо в 55 та 81-му.
І за життя й по смерті Шекспірові ставили на карб неоригінальність, надмірну, гіпертрофовану залежність від попередників та сучасників у виборі тем, сюжетів, поетичних форм. Немало писали й про його захоплення модним тоді евфуїзмом — пишномовним способом вислову, властивий багатьом англійським поетам кінця 16 віку. (Термін походить від назви роману Джона Лілі (1554-1606).
Інколи такі закиди висловлювано в різкій формі. Говорилося, наприклад, що, віддаючи данину моді та бажаючи мати читачів серед людей великосвітських, Шекспір відкрив виробництво «ходового товару» (тобто сонетів) і почав старанно карбувати фальшиве золото поезії, не обманюючись щодо справжньої вартості своєї роботи [3] .
Отже, висловлювано думку про безтурботно-ремісниче ставлення поета до своєї праці.
Висловлювано, проте, й інші міркування. Вони знайшли відгомін у «Смуглявій леді сонетів» Бернарда Шоу, який вкладав в уста Шекспіра зворушливі слова про силу поетичного вислову, про те, що хоча світ і бридкий, а люди — тільки черва, та варто лиш усю цю гидоту причепурити чарівним убранням слів, як ми самі перетворюємось і дух наш починає буяти у вишині, а земля цвісти, як райський сад.
Шекспір щедро запозичав. Він брав готові схеми, сюжетні колізії, переймав форми, швидко освоївся з евфуїстичною манерою вислову. Але, опановуючи стихію художнього слова, він не переймав сліпо, не брав бездумно. Якщо початок поетичної діяльності Шекспіра позначився відчутним впливом евфуїзму, то невдовзі у нього починає з'являтися скептичне ставлення до евфуїстичних надуживань та викрутасів. Уже в ранніх своїх творах Шекспір починає глузувати з тих, що упиваються пустодзвонною фразою. Його Генріх V рішуче відкидав пишномовність у висловленні почуття любові. Джульєтта у вишуканих фразах про кохання схильна вбачати нещирість.
Шекспіра часто дратує будь-яка штучність, неприродність чи то в зовнішньому вигляді, чи в манерах, чи в способі вислову. Правда, під впливом окремих сонетів може скластися враження, що іноді Шекспір і сам хизується своєю віртуозністю, своїм умінням нарочито обігравати слова. Так, у 127 сонеті він легко і вправно грає на двозначності слова fair, що означає і прекрасна, і білява. Сонети 135 і 136 побудовано на грі словом will (див. про це нижче). Але у більшості інших відчувається невдоволення штучністю; поет — проти умисних прикрас: облудні прикраси принижують справжню красу (сон. 127). Така ж думка висловлюється в сонеті 68, де згадано про моду на фальшиві зачіски з чужого волосся. Цей сонет, до речі, міг сприйматися як зухвалий випад проти королеви Єлизавети, яка не тільки прикрашалась перуками, але й дозволяла розривати могили для добування волосся, з якого виготовлялися перуки.
Вимогу невимушеності, природності поширює Шекспір і на мистецтво слова (у всіх його видах). Іноді поет вважає за краще бути грубим, аніж улесливим, пересолодженим. Вимоги простоти вислову знайшли відгомін у сонетах 82-85. І коли Шекспір надуживає евфуїстичними надмірностями, описуючи, наприклад, красу свого друга, складається враження, що іноді він просто лукавить, що це у нього лише прийом, завдяки якому він підкопується під евфуїзм, і це викликає асоціацію з гейневською іронією. Черпаючи у своїх попередників та сучасників, Шекспір перевершив їх щирістю тону, глибиною думки, силою почуття, несамовитістю, стихійністю й влучністю вислову, багатством та свіжістю барв. Усе це дуже важко відтворити в перекладі на іншу мову.