Каштелян стояв біля залізних сходів, що вели до квадратного люка в стелі.
— Куди? Куди?! — він підстрибував, клацав зубами, намагаючись схопити хмарини магії, не дозволити Машині втягти їх. Після чергового стрибка криві лапи його підігнулися, магопес упав на бік і заплакав, трясучи головою та форкаючи.
— Бачите, що він робить? — схлипнув Каштелян, коли товариші обступили його. — Тодол висмоктує життя з мого світу.
— Як перешкодити? — запитав Гагра. — Великий Каштелян не повинен плакати! Нехай скаже, що робити?
Весь цей час Гебвін і далі розмірковував про свій здогад, тому тепер запитав у Каштеляна:
— Але якщо ти зменшив себе з Гагрою та сховався в піщині, то хто я? Адже я не зовні, я жив тут весь час.
— Нехай Каштелян скаже, що робити! — шаленів Гаргантюа.
— Треба зламати її.
Ельф негайно підскочив до конвеєра, схопив магриловий кубик і щосили пожбурив у Машину. Кубик потрапив точно в трикутний отвір між зубами шестірні. Вона поверталася доти, поки зуб іншої шестірні не вперся в магрил. Зарипіло, безперервний рокіт на мить зазвучав тихіше, по тому знову підсилився. Навколо кубика спалахнув золотавий ореол, і Машина розмолола магрил на потерть.
— Ну що ви, друже мій, — звернувся Грюон Блюмкін до ельфа. — Це було б надто просто. І ще… — гном повернувся до Геба: — Ви помилилися, це зовсім не піщина.
Рокіт, що звучав безперервно довгі роки, давно став частиною світу Тодола, й тому, коли тональність звуку на якусь мить змінилася, маг відразу помітив це, хоча спершу й не повірив власним вухам.
— Що таке?! — він нагнувся, прислухаючись. Рокіт посилився. На столі задзвеніли скалки глечиків.
— Вони піді мною!
Зі скрині долинуло рипіння.
Тодол наблизився до неї, зазирнув усередину. Чорна книга розгойдувалася, почергово натягаючи ланцюги. Рухи її були плавними, але сильними, магрилові ланки тихо рипіли від напруги.
— Нічого не вийде, — сказав Тодол книзі та повернувся, пронизливим поглядом оглядаючи кімнату.
Довгий ряд його любих, його чарівних звіряток тягнувся вздовж стіни.
— Ти! — сказав Тодол, вказуючи на одне звірятко. — Ти, і ти, ти, ти, ти, ти…
Він підскочив до столу, схопив ще цілий глечик і помчав уздовж галереї, окропляючи кістяки золотавими бризами магрилової рідини. Коли досяг середини ряду, позаду вже почався рух, клацання, рипіння і стукіт кісток об срібну підлогу. Біля останнього звірятка Бардо зупинився, підняв глечик, щоб вилити рештки, але передумав і озирнувся.
Звірятка зійшли з чорних гранітних постаментів і очікувально дивилися на нього. Зі скрині знову долинуло рипіння ланцюгів, але Тодол не звернув на це уваги.
Звірятка дивилися на нього.
Бардо Тодол широко посміхнувся, перевів погляд на великий квадратний люк у підлозі.
У скрині магрилові ланцюги дзвякнули знову.
Першим отямився Блюмкін. Він підстрибнув, кулаком збив голуба в повітрі й став у боксерську позу, повільно поводячи перед собою зігнутими руками. Гагра щосили розмахував списом, трощив супротивників, Каштелян крутився дзиґою, клацав зубами та гарчав.
А Геб злякався. Кістяки — це було як у кошмарному сні, й він відступив, притиснувся спиною до стіни, так що постаті зникли в диму. Крізь рокотіння Машини чулися тріск і стукіт. Гебвін замружився, стиснув зуби так, що загуло в голові.
І зрозумів, що його долоня весь цей час лежала на руків’ї жезла.
Воно було тепле. Не розплющуючи очей, Геб повільно підняв іншу руку й теж поклав її на жезл.
Він не міг викликати морозяних псів, він взагалі нічого не міг. Він не вмів чаклувати, він не був магом — лише слугою, що ремонтував старе домашнє начиння та за наказом господарки доглядав тварин.
— Каштелян сказав, що я не маг, — прошепотів він.
Поруч пролунало ритмічне перестукування. Повільно витягаючи жезл із-з паска, Геб замружився.
Від Машини долинув зойк Гагри.
Кістки простукотіли зовсім близько, й усе стихло.
Гебвін обома руками заніс жезл над головою, так що сніжинка на кінці дзвякнула об стіну. Каштелян сказав: «Ти не маг», — але ще він сказав: «Магічні речі слухаються тебе». Геб упорався з магриловим замком, але ж із ним не міг упоратися дужий ельф! А ще він зумів полагодити плутанку й заклинання Потоку…