— Давай, чого стоїш?! — гукнула вона до Бобрика.
Той якимось дивом зрозумів, чого від нього вимагають, розмахнувся й кинув їй мотузку. За хвилину руки стражникові було скручено за спиною, а самого за шию прив’язано до поруччя.
— Не задихнеться? — Бобрик стурбовано глянув на бранця, що глухо мукав крізь мішок, намагаючись випручатися з мотузки.
— Мішок драний, повітря пропускає достатньо, — зауважила спостережлива Проноза. Стражник смикнувся особливо сильно, мотузка затріщала.
Бобрик вчепився обома руками в меч і з натугою підняв його.
— Шкода, що не задихнеться, — промовив він голосно, щоб полонений почув. — Ну, Громило, давай тоді його мечем заколемо…
Стражник щось промекав крізь мішок і злякано замовк, ніби дослухаючись.
— А що, можна, — погодилася Кукса, подумала якусь мить і додала: — Тільки ти, Зарізяко, дай мені, я сама хочу…
— Ні, я! — вигукнув Бобрик. — Тих двох ти ж зарізала, мені не лишила жодного. А потім ще трьох, пам’ятаєш, Громило? А перед цим ще тих шістьох, там один такий здоровенний був, страшний, я його сам хотів, але ти знов не дала мені погратися. А тепер моя черга…
Стражник мовчки слухав і дихав під мішком дедалі тихше.
— Ти ж із першого разу мечем не влучиш, — не вгавала Кукса. — У тебе негарно виходить, Зарізяко, ти їх так незграбно рубаєш на шмаття… У мене швидше і… вона клацнула пальцями, — веселіше якось, чи що…
Стражник, тихо охнув і стиснувся, ніби хотів злитися з поруччям.
— Ну, вже добре, добре, — зітхнув Бобрик. — Давай, Громило, трішки зачекаємо, подивимося, що він перше зробить. Якщо поворухнеться, тоді я, а коли якийсь звук видасть, тоді ти.
— Згода! Так і зробимо. Тільки тепер помовч, щоб не пропустити.
Навшпиньки вони спустилися сходами й опинились у просторому коридорі, обабіч якого тяглися ґратчасті двері. Бобрик уже спітнів під вагою меча, тому обережно, щоб не дзвякнув, опустив його на підлогу. Двоє малих шпигунів перезирнулися й, не змовляючись, почали по черзі заглядати в усі камери, кожен по свій бік коридору. Та клятий коридор виявився не надто довгим і незабаром скінчився суцільною кам’яною стіною.
— Дивно, — знизав плечима Бобрик. — Чому жодного в’язня нема? Взагалі нікого!
- І Спритника теж нема… — пробурмотіла Проноза. Ой, не подобається це мені! А пам’ятаєш фургон із чаклуном, що повз нас проїхав? Ну-бо, ходім назад!
Щойно повернулися до сходів, надзвичайно стурбована Кукса все-таки згадала про стражника:
— Він же застогнав, чи не так, адже ти чув, Зарізяко? Тобто, Шкуродере?
— Ні, він поворухнувся! — якомога голосніше озвався Бобрик. — Я бачив, він затремтів!
Стражник, який і не стогнав і не тремтів, а навпаки, закам’янів, після цих слів і затремтів і застогнав одночасно.
— Чому в камерах порожньо?! — гаркнув Бобрик над самим його вухом.
— А-а-а-а… — почули вони глухе мукання з-під мішка. — Ам…
— Що він говорить? — намагався дослухатись Бобрик.
— Ти що говориш? — підвищила голос Проноза.
— Ам-ністія… — ледве вимовив стражник.
— Ам-ніс-ті-я, — по складах повторила Кукса. — Що це таке?
Хлопчисько зі знанням справи пояснив:
— Це така штука, коли всіх ув’язнених відпускають. Ну, начебто пробачають їхні злочини. Ага, ось чому тут нікого немає.
— А для чого їх пробачають? — і далі дивувалася Проноза.
— Ну, зазвичай це роблять до якихось великих ювілеїв. Чи просто до свят. Або через якісь дуже важливі події. А зараз, напевне, через смерть короля, — він раптом спохопився, ляснув себе по чолу й страшним голосом додав: — Ось що, Горлорізе… тобто, Громило, то хто ж його… — він черкнув долонею по горлянці: — я чи ти?
Стражник, який дрібно кивав головою, поки хлопчисько пояснював про амністію, перестав кивати.
— Чекай, чекай… — Проноза нахилилася до нещасного бранця. — Агов, дядьку! А до вас недавно привозили такого хлопця… — вона замовкла на мить, скоса глянула на Бобрика, й раптом рішуче продовжила: — Такого вродливого білявця, м’язистого такого… ну, акса, одним словом?