Хтось закричав, і на майданчик, що його утворювали фургон мандрівного цирку, поміст ешафота й нечисленна юрба мешканців Літона, вилетіла людина. Вона покотилася бруком, скочила й завмерла, насторожено вглядаючись у п’ять постатей, що відділилися від натовпу. Музичний ритм збився, а згодом взагалі запала тиша — Кукса Пляма опустила бубон, Бодар перестав перебирати струни. Пак Спритник якось особливо змахнув руками, й жовті кулі одна за одною щезли, ніби розчинилися в повітрі.
Той, хто вискочив із натовпу, був хлопчиськом років десяти, кепсько вдягненим і брудним. Куксі здалося, що очі його дивляться в різні боки.
Натовп відступив і полишив серед майданчика непорушного чоловіка в дорогому оксамитовому камзолі, лосинах із тієї самої тканини та ботфортах з височенними підборами. Граф Сокольник — пригадала Кукса. Дальній родич покійного короля, що віддав Богові душу минулої ночі.
П’ятеро охоронців графа розходились, обступаючи маленького злодійчука. Позад них Бодар важко підвівся, застромив банджо під пахву й неквапом рушив до фургона, демонструючи таким чином, що виставу скінчено. Кукса зрозуміла, що тепер ніхто не заплатить ні шеляга, і взялася руками в боки, сердито спостерігаючи за всім, що відбувалося на площі.
Жертва кинулася ліворуч, та один зі стражників метнув беручі — дві всипані гостряками залізні кульки на тонкому довгому ланцюжку, який обвив ногу хлопчиська. Кулі з голосним стукотом зіткнулися, змусили нещасного болісно скрикнути, впасти на брук.
Проноза повернула голову. Сокольник втупився в неї та глузливо заломив брову, ніби запитував: «Не боїшся?»
— Що він зробив? — виклично поспитала дівчинка.
Граф озвався неначе знехотя:
— Він нічого не встиг зробити. Йому здумалося зрізати мого гаманця.
Хлопчисько тим часом намагався відповзти, сховатися під цирковим фургоном, однак той стражник, що скористався беручі, кинувся вперед і вдарив його кулаком по потилиці. Голова малого гучно вдарилась об каміння, й це послужило сигналом — четверо інших підскочили та заходилися копати лежачого ногами.
На відміну від більшості малих дівчат, Кукса не була жалісливою. Нявкання кошенят і гугукання немовлят не викликали в неї нападів верескливого захвату й бажання їх потримати чи погладити. Але тут важливим був принцип — не можна дозволити, щоб хтось бив слабшого. Вона повернулася до Спритника, який розгублено спостерігав цю сцену. Навіть у такій ситуації він не забував, що навколо люди, й тому стояв у дуже мальовничій позі, зі складеними на грудях руками та виставленою вперед правою ногою. Серденько Пронози солодко стислося.
Стражники й далі молотили хлопчиська, натовп тихцем розходився, граф Сокольник замислено споглядав сцену розправи.
Спритник скоса глянув на Куксу.
— Зараз вони його зовсім приб’ють, — неголосно кинула та. — Не допоможеш?
Краєчком ока вона помітила, що Сокольник дивиться на них і, швидше за все, дослухається до розмови.
Спритникові очевидячки не хотілося брати в цьому участь, проте маленька акса не зводила з нього пильного погляду.
— Значить, нехай убивають?
— Агов, хлопці, може, годі? — Пак нарешті набрався сміливості й зробив крок до стражників, які обступали злодійчука, що кволо ворушився на бруці. На той час літній Бодар уже зник у фургоні, а з усіх городян на майдані лишилося кілька найцікавіших — чи й найдурніших — глядачів.
Спритник доторкнувся до плеча одного зі стражників. Той рвучко обернувся, здіймаючи руку з беручі.
Пак Спритник, та й сама Кукса Пляма не вміли битися, як більшість мешканців цього світу, що звався Аквадор. У школі, де виховувалися діти племені аксів, не навчали звичайної бійки. Їх навчали Акробатики, та не простої, а з усілякими хитромудрими, потаємними прийомами й вивертами.
— Він же акс! — вигукнув другий стражник, схиляючись до напарника, що не знати як за частку секунди опинився горілиць на бруківці й очманіло потирав зап’ястя. — Не зв’язуйся!
— Відпустіть його, — з погрозливою лагідністю попрохав Спритник.
Позад них почувся стогін, і всі озирнулись. Беручі, вибиті Паком із руки стражника, вцілили графові в голову. Одна з куль відскочила й ударила його в спину, а друга глибоко поранила щоку — тепер Сокольник стояв навколішки, намагаючись змотати з обличчя тонкий ланцюжок.
— Схопити його! — із перекошеного від болю та гніву графового рота виривалося люте хрипіння. — У Погреби!