— Жовтий? — граф здавався враженим. — Але ж він був найвидатнішим магом Аквадора! Легендарна особистість! Не хочете ж ви сказати, що дружили з Жовтим? Цікаво, що з ним сталося нині?
— Дружив — то навряд. Іноді надавав сякі-такі послуги, а він у відплату допомагав мені… І я сном-духом не відаю, що він поробляє нині, коли полишив монастир. Він завжди був лінюхом, та й самолюбство мав зовсім слабеньке, так, слабеньке. Одного чудового дня він просто взяв і щез, утік із того монастиря… Ми шукали його, та навіть сліду не знайшли… — Мармадук підвів голову й раптом розкричався до графа. — На біса, скажіть мені, вам знадобилися мої Гончаки?!
Не так давно граф Сокольник і чаклун побилися об заклад. Певна річ, після того, як старий король Літона мав випити отруєне молоко, чаклунові неодмінно доводилося вступати в боротьбу з охоронницею короля, відьмою. Мармадук стверджував, що впорається з Інельдою за хвилину, а граф — що на це буде витрачено більше часу. Чаклун поставив на кін одне зі своїх заклять, що мало назву Гончаки, а граф — свій заміський дім.
— Суперечку виграв я, — мовив Сокольник. — Як ви смієте висловлювати якісь претензії?
— Заміський маєток, який можна використовувати для всіляких темних справ — це до-о-обре… — плаксиво протягнув Мармадук. — Йому будь-хто знайде застосування, так, будь-хто. Але навіщо звичайній людині, тим більше, такому нудному типові, як ви, чарівничі Гончаки? Вам більше пасують стилети, різки та отруєні дротики. У мене були Гончаки — чудові злостиві тварюки, а що ж тепер? — патетично звернувся він ніби сам до себе й сам собі відповів: — А тепер чудових злісних Гончаків у мене нема! О, я просто переповнений скорботою і всілякими болячками! — Мармадук сумно висякався в рукав.
Сокольник з презирством дивився цей спектакль.
— Який же ви огидний, — промовив він нарешті.
— Огидний? — скрикнув чаклун. — Ось я сиджу тут перед вами, ось я сиджу — літня, стомлена людина. Мої нирки та печінку отруєно випарами, шкіру поїдено хімікатами, я близорукий, у мене нежить, хворий шлунок, викривлення хребта і, що найголовніше, я лисію, тому що переважну частку свого невдалого життя провів в алхімічних лабораторіях, змішуючи та виготовляючи магічні речовини й отрути… Ми отруїли короля, безневинну, добру людину, замкнули в темниці няньку-відьму, що так любила його, вплуталися в авантюру, з якої, можливо, не виплутаємося… І все-таки я задоволений. Знаєте, чому? Тому, що мене через усе це мучить сумління, а вас — ні! Значить ви — ще більший негідник, ніж я!
Граф Сокольник широко позіхнув.
— Тепер уже ви не лицемірте. Нічого вас не мучить, окрім страху, що нашу змову розкриють. Хоча тепер і розкривати нема кому. У нас лишилися тільки одні супротивники — ті нікчеми, що називають себе змовниками. Та з ними легко впораємось. І необхідно завершити ще одну справу. Городяни любили старого короля й навряд чи вдасться обдурити всіх байками, що його отруїв хтось із мешканців Літона. Проте аксів у місті не люблять. Сьогодні моя охорона заарештувала одного хлопчиська. Ми скажемо, що він — шпигун, зумисне підісланий, аби отруїти короля.
— Не минути потім проблем із аксами… — проворкотів чаклун, подумав хвилину, похитав головою і ще додав: — Не бракуватиме проблем.
— Цей акс всього-на-всього якийсь дрібний цирковий фігляр. Хоча б’ється, як і всі вони, варто визнати, чудово… Знадобився жабур, аби вгамувати його.
— Де зараз цей хлопчисько?
— У Погребах, звісно. Ходімо глянемо, що поробляє Інельда, а заразом й аксом помилуємося.
Обоє підвелися, й граф поклав до кишені невеличку, туго перетягнуту в горловині та запечатану коричневим сургучем полотняну торбинку — виграних у суперечці з чаклуном чарівних Гончаків.
Темна пора для темних справ — і не тільки Мармадук із Сокольником цієї ночі ладнали військову раду.
Неподалік від головного міського майдану в цокольному поверсі нічим не примітного дому, за наглухо зачиненими дубовими віконницями зібралися троє — згадані графом змовники. Один із них, старий лихвар Нілсон, був господарем цього дому, решта двоє, що носили імена Боден Девідсон і Жур Харлик, щойно прийшли.
Вони й не підозрювали, що графові з чаклуном давно відомо про їхнє таємне товариство.
— Це вже нікуди не годиться, — заявив Нілсон, коли всі втрьох розсілися за круглим столом, посеред якого в глиняному блюдечку тьмяно горіла дешева свічка. — Тепер їхні люди заарештували якогось акса. Як гадаєте, навіщо?