— То це той! — зойкнув хлопчисько. — Ох, і здоровий же лось!
Кукса розвернулася й вліпила йому потиличника.
— Чого ти знов?! — заскімлив Бобрик.
Поки вона тягла його, Бобрик разів зо два намагався втекти, а одного разу навіть побився з нею, та швидко відмовився від своїх намірів, бо врешті-решт втямив, що з такою Пронозою йому не впоратись.
— Кажи, де вони точно, ті темниці, — звеліла вона. — І хто їх стереже?
— Та звідки маю знати? У тюрму, яка в підвалах королівського палацу, можна потрапити, й можна вийти. Але з темниць оцих не виходять. Хоча мені розповідали, що вони в північному крилі, під річкою…
— А що то світиться?
— Ну ж ти й дурна! Це гном’яча лупа, пліснява така. Вона харчується людьми й світиться в темряві.
— Ким харчується? — не второпала Проноза.
— Людьми, кажу! Якщо хтось, приміром, засне там, унизу, де-небудь на землі, то вона полізе по ньому й за ніч дочиста з’їсть. Самі кості зостануться, та й ті блискучі, зовсім об’їдені. Тому там ніхто й не живе.
— Ну гаразд, — по нетривалому роздумі промовила Кукса. — Я, звісно, побоююся трішки, але ж Спритника все одно рятувати треба. Бувай, Бобрику, до зустрічі… — Вона рішуче розвернулася до колон, що біліли в пітьмі.
— Стій! — скрикнув позаду хлопчисько. — Ти що, збираєшся туди сама?
Кукса не озвалася. Мовчки поминула ворота й почала спускатися вузькими, вкритими мохом сходами. Невдовзі стало прохолодніше й мерехтлива каламуть гном’ячої лупи витіснила бліде світло Пані-Місяця. Сходи закінчилися невеликим коридором. Кукса перетнула його, минула крутий поворот… і раптово зупинилася, тому що далі підлоги не було.
Біля її ніг зіяла безодня.
Проноза завмерла, розгублено дивлячись у гігантське провалля. Дальній його край просто губився — пітьма ховала його. Все-таки «безодня» — недоречне слово, вирішила акса, «дуже глибока ущелина» точніше буде. Цікаво, скільки ж тут ліктів? — вона зазирнула вниз.
Дна, як і дальнього краю, видно не було, хоча, зважаючи на все, відстань до нього дорівнювала приблизно милі…
І вся ця миля була заповнена руїнами. Будинки, — але не такі, як у Літоні та інших містах, що їх досі бачила Пляма, — а багатоповерхові, височенні та жахливо перекошені, височіли тут і там без будь-якого порядку чи плану. На їхніх дахах (а деякі з них були просто під ногами в Пронози, в той час як інші — далеко внизу) зіяли діри. Поверхи різних будівель з’єднувалися один з одним висячими містками та сходами. Весь підземний простір був ущерть наповнений тьмяним червоним світінням, хвилі якого здіймалися від гном’ячої лупи, що поприставала до стін і дахів.
Позаду щось хруснуло, вона почала озиратися, і її п’ята зіслизнула з краєчку — Проноза майже втратила рівновагу, однак хлопчисько встиг схопити її за руку й смикнути до себе.
— Ти що тут робиш? — зарикала Кукса, насилу переводячи подих.
— Вирішив допомогти, — ніяково озвався Бобрик. — Такій малій, як ти, не видобутися з Погребів самотужки.
— Гаразд, хай я поки що й мала, — зітхнула Кукса, яка в усьому намагалася дотримуватись принципів справедливості. — Але ось від тебе якраз допомога ніяка буде.
— Хіба? А як ти спускатимешся вниз? — в’їдливо поцікавився він.
Замість відповіді Кукса змотала з пояса пружний шнурок. На одному його кінці була петля, на другому — досить складний металевий пристрій, щось середнє між альпіністським карабіном, трипалою «кішкою» та маленьким гарпуном. Такий набір вручався юнакам і дівчатам-аксам по досягненні «першого повноліття» — у їхнього племені воно наставало в сім років. Дівчина відшукала в підлозі підходящу щілину серед каміння, примірялася й глибоко всадила в неї загнуті вістря. По тому накинула на себе петлю, затягла її під пахвами й недбало кинула Бобрикові через плече:
— Іди-но назад.
— Що ти збираєшся робити? — перелякано скрикнув він, але Проноза й цього разу не відповіла, а зробила крок уперед і стрибнула.
У похмурих сутінках тонкий, вертикально натягнутий шнур було важко розгледіти. Кукса стягла з себе петлю й глянула вгору. Стеля печери нагадувала низьке кам’яне небо, а стіни звідси були схожі на гірські схили, що підпирали його тупими верхівками, зусібіч обступаючи руїни Старого Міста. Тут панував червонястий півморок гном’ячої лупи.
«У північному крилі, під річкою…» — у школі юних аксів її навчили також визначати сторони світу й тепер було задіяно «внутрішній компас». Вона кілька секунд прислухалася до своїх відчуттів, а по тому, коли незрима магнітна стрілка в її голові нарешті повернулася та вказала потрібний напрямок, рушила вперед.