Не думаю, щоб я засміявся, якби хтось інший назвав мене так. Це було надто близько до істини. Ми пішли потиснути руку Роджерові, пілоту, й попрощатися з ним.
– Не лякайте левів, – порадив Роджер Саллі.
Не було сумніву, вона здобула ще одну перемогу. Він заліз у літак, а ми стояли в гурті людей і дивилися, як він помчав до кінця злітної смуги, а тоді піднявся в небо й полетів на південь.
– Чого ми чекаємо? – запитав Лорен.
– І справді чого? – погодився я.
Лорен сів за кермо лендровера, а я вмостився поруч із ним. Саллі сіла на задньому сидінні, а носії рушниць – на стільцях.
– З вами двома я почуваюся збіса безпечніше, – сказав я.
Дорога перетинала місцевість, зарослу чагарником, де-не-де стояли баобаби. Земля була суха, випалена сонцем. Лендровер здіймав білу хмару рухливої пилюки, й дві вантажівки їхали за нами на відстані, щоб вона осіла.
Іноді нам доводилося перетинати скелясті сухі ложа річок із крутими берегами, через певні відтинки часу ми проминали села з глинобитних хат, накритих очеретом або пальмовим листям, де обабіч дороги шикувалися ряди пузатих негритят, що махали нам руками й співали, так ніби бачили перед собою королівський кортеж. Саллі витратила всі свої пенні: вона кидала їх, із цікавістю спостерігала за бійками дітлахів і захоплено плескала в долоні. Коли вона кинула з вікна автомобіля наш ланч, я дістав із футляра гітару, щоб відвернути її увагу.
– Заспівай щось веселе, Бене, – звеліла мені Саллі.
– І непристойне, – додав Лорен, либонь, із наміром підколоти її або випробувати.
– Атож, – із готовністю погодилася Саллі. – Нехай твоя пісня буде веселою й соковитою.
І я заспівав сагу про дику, дику качку, а Саллі й Лорен підспівували мені в кінці кожного куплету.
Ми почувалися дітьми, що вирушили в похід, у перший день наших вакацій і подолали досить-таки довгу дорогу до улоговини. Сонце перетворилося на велику вогняну кулю, що палахкотіла між подертими клаптями хмар на обрії, коли ми добулися до краю улоговини. Лорен запаркував лендровер, і ми вибралися з машини, чекаючи на вантажівки і з мовчазним страхом дивилися на цю похмуру, блискучу, солону рівнину, що простягалася до обрію.
Коли під’їхали вантажівки, весь вантаж чорних людей висипався звідти до того, як вони зупинилися. Я порахував, що вже через сімнадцять із половиною хвилин намети були напнуті, польові ліжка розкладені, і ми троє сиділи на каменях навколо багаття й пили солодовий «Ґлен Ґрант» із запітнілих від криги келихів. Від кухарського вогнища долинали дражливі пахощі з мисливського казана, коли наш кухар розігрів його й укинув туди часнику та м’яти. Ларкін дав нам хорошу й веселу команду: після того як ми поїли, вони зібралися навколо власного багаття за п’ятдесят ярдів від нас і розвеселили ніч давніми мисливськими піснями.
Я сидів і наполовину дослухався до них, а наполовину до плутаної й палкої суперечки між Саллі й Лореном. Я міг би остерегти її, що він грає роль адвоката диявола, знову її підколюючи, але я втішався зіткненням двох сильних умів. Щоразу, коли суперечка погрожувала перетворитися на особисті образи або навіть на фізичне насильство, я втручався й повертав їх до безпечного протистояння.
Саллі рішуче захищала передмову моєї книжки «Офір», де передбачалося вторгнення в південно-центральну Африку фінікійських або карфагенських колонізаторів близько 200 року до нашої ери. Їхня колонія процвітала до близько 450 року нової ери, після чого несподівано зникла, не лишивши по собі сліду.
– Вони не мали відповідного обладнання для таких далеких мандрів, – заперечив Лорен. – Не кажучи вже про колонізацію.
– Почитайте в Геродота, містере Стервесант, що він розповідає про подорож навколо Африки за часів царювання фараона Нехо. Вона була організована фінікійськими моряками ще в шестисотому році до Різдва Христового чи десь приблизно тоді. Вони вирушили від Червоного моря й через три роки повернулися крізь стовпи Геракла.
– То була єдина подорож, – відзначив Лорен.
– Аж ніяк не єдина подорож, містере Стервесант. Ганно вийшов на вітрилах із Гібралтару й поплив на південь понад західним узбережжям Африки близько чотириста шістдесятого року до Різдва Христового, звідки він повернувся зі слоновою кісткою та золотом у кількості, достатній задовольнити апетити всіх купців, що шукали пригод.
Проте Лорен не погодився з її датами.
– Як ви можете називати дату в двісті років до Різдва Христового, коли найдавніше вуглецеве датування із часів заснування Зімбабве вказує на середину п’ятого сторіччя після Різдва Христового, а більшість є значно пізнішими?