– Мій старий і шановний батьку, – звернувся я до нього мовою синдебеле. – Я чув, як ти говорив про велику таємницю, що живе десь тут. Я прошу тебе тепер як син і друг розповісти мені, про яку таємницю йдеться.
Носію рушниць знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від подиву. Тоді я повторив йому те речення, яке сказав мені колись Тимоті Маґеба. Воно було секретним кодом, сигналом упізнавання, застосовуваним на найвищому рівні серед утаємничених. Старий хапнув ротом повітря. Він тепер не міг ані ставити мені якісь запитання, ані не відповісти на моє прохання.
– Сину мій, – заговорив він лагідним голосом. – Якщо тобі відомі ці слова, то ти повинен знати й легенду. Тоді, коли скелі були м’якими, а повітря туманним – так африканці говорять про найстародавніші часи – у цьому місці панували мерзота й зло, але наші предки їх знищили. Вони затаврували ці пагорби прокляттям смерті й наказали, щоб зло було викорінене з землі та з людських мізків навічно.
І знову я почув ті фатальні слова, повторені дослівно.
– Це вся легенда? – запитав я. – Більш немає нічого?
– Більш немає нічого, – відповів мені старий, і я знав, що він каже правду.
Ми повернулися до вантажівок, які чекали на нас, і я заговорив до Джозефа мовою шанґаан:
– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.
Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:
– Павук вітає вас і бажає вам миру.
Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.
Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.
– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю, я опинилася в пастці. Я перебуваю за двісті миль від бодай якоїсь цивілізації разом із чоловіком, чия мораль щонайменше сумнівна. – І вона захихотіла. – Чи ж не чудово? – запитала вона.
Я знайшов таке місце на вершині скелі, де я міг перехилитися через край, тримаючись за гілля великого молодого дерева – павіанової яблуні. Звідти був чудовий вид на скелясті схили пагорбів по обидва боки, а також на відкриту рівнину внизу. Саллі стояла біля мовчазного гаю, і я міг виразно її бачити.
Сонце падало на неї під правим кутом, хоч мені воно світило прямо у вічі. Воно було над обрієм лише на десять або п’ятнадцять градусів, і його золоті промені забарвлювали новими м’якими кольорами скелі й листя.
– Гей-гей! – слабко долетів до мене вигук Саллі, й вона підняла обидві руки до неба.
Це був сигнал, який ми опрацювали разом і який мав означати: «Повертайся до мене!»
– Гаразд, – пробурмотів я.
Либонь, вона їх вистежила. Я ретельно їй пояснив, як затуляти очі від скісних променів сонця і спостерігати за польотом крихітних золотих світляних плям, схожих на політ стріли. Це був давній трюк, яким користувалися мисливці на бджіл і якого мене навчили бушмени.
Я відірвався від скелі й подерся крізь колючки та густі чагарі, що росли на гребені скелястих пагорбів. Я здогадався, звідки почати пошук, бо були величезними шанси знайти вулик на цій високій червоній скельній стіні з багатьма вирвами й розколинами. Хвилин за п’ятнадцять Саллі погукала мене і махала руками.
– Онде він. Прямо під тобою.
Я знову перехилився через край і тепер перехопив поглядом швидкий, освітлений сонцем політ бджіл, які поверталися до вулика, розташованого на скелі нижче від мене.
Вихилившись далеко вперед, я зміг визначити вхід до вулика: то була довга діагональна розколина, краї якої були знебарвлені старим воском. Це мав бути велетенський вулик, судячи з того, як багато робітниць поверталися в нього і як багато воску наліпено зовні навколо входу. У такому недоступному місці він, певно, залишався непотривоженим ані людиною, ані звіром сотні років. Велика рідкість для цієї землі, де мед цінується так високо.